Читати книгу - "Дух животворить… Читаємо Сковороду"

евдемоністичної етики розглядали як доконечні передумови щастя: сократівське й платонівське мудре самообмеження, котре спирається на розум і почуття міри; аристотелівське вміння керувати пристрастями, щоб вони, вийшовши з-під контролю, не поневолили людину; прагнення стоїків до гармонії з природою, з Логосом, їхній ідеал автаркії — самозадоволення; презирство кініків до життьового «диму», до норм масово-стереотипної моралі, притаманне їм — часом аж до епатажу — опрощення, — все це, поза сумнівом, тією чи іншою мірою є близьким Сковороді. Характерно, що в одному з творів («Бесіда 1-ша») він згадує Діогена Синопського, а в адресованому С. Тев'яшову супровідному листі до трактату «Книжечка, що називається Silenus Alkibiadis, тобто Ікона Алківіадська (Ізраїльський Змій)» Сковорода підкріплює свої судження про істинне щастя посиланнями на Сократа, «боговидця» Платона, Горація, Сенеку. Але особливо, як свідчить лист, йому близький у цьому питанні (а надалі ми матимемо нагоду переконатися, що не тільки в цьому) Епікур.

Хтось із читачів, можливо, буде здивований, ба навіть шокований: Епікур? Цей проповідник задоволення як цілі життя? Духовний батько епікурейства, що з ним багато хто здавна звик пов'язувати культ плотських насолод, ласолюбства, низьких пристрастей? Що спільного може бути з ним у Сковороди?

Неначе передбачаючи подібні здивовані запитання, Сковорода з гіркотою нарікає на те, що люди, «не розкусивши» суті вчення великого грека, «знеславили Епікура за насолоду і вважали його самого пастухом стада свиней…» (II, 7). Філософ хоче спростувати цю образливу помилку, він захищає Епікура навіть від одного з найулюбленіших своїх авторів — Плутарха (в коментарі до перекладу твору «Про спокій душі»).

Кривотлумачення етичних поглядів Епікура є одним із поширених і вельми чіпких історично-філософських забобонів, що його не вповні подолано й по сьогодні. Це тлумачення склалися спершу під впливом філософських супротивників Епікура — школи стоїків (дарма що — отакий парадокс! — у тих і тих чимало схожого), потім закоренилося в суспільній свідомості, поміж іншим і в масовій, багатовіковими зусиллями теологів-доґматиків од християнства, які бачили в грецькому філософові одного з найнебезпечніших опонентів у своїй боротьбі проти ідеалу земного щастя. Навіть такий знавець і шанувальник еллінізму, як Климент Олександрійський, закликав всіляко остерігатися Епікурової філософії, триматися від неї якомога далі.

Сковорода, поза сумнівом, знав Епікура не з чуток і не з кривотлумачень, а з першоджерел; у кожному разі, знаменитий «Лист до Менекея», де грецький філософ викладає свої етичні погляди, напевно був йому знайомий. Знав він і цінував в Епікурі те, що зумисне замовчувалося або викривлювалося, звульґаризовувалося несовісними коментаторами: його прагнення жити в згоді з природою, навколишньою і своєю, внутрішньою; мудра небоязність перед майбутнім, у тому числі перед смертю; відмова від мирської марноти; піклування про душевне й тілесне здоров'я, про незворушність духа; стриманість у бажаннях, готовість і вміння бути задоволеним малим. За леґендою, в Афінах над брамою створеного Епікуром саду, де містилася його школа (вона, до речі, проіснувала шість століть), був такий напис: «Гостю, тобі буде тут добре; тут вдоволення є найвищим благом». І справді, того, хто приймав запрошення і входив у браму, чекав кухоль свіжої води й таріль ячної каші…

Так, Епікур ґрунтував свою етику на засадах вдоволення, «солодкості», але це не мало нічого спільного з гедоністичною гонитвою за мимобіжною насолодою, скороминущими плотським радощами. За Епікуром, поняття вдоволення незміренно глибше, головна його суть — подолання страждання, задоволення найнеобхідніших потреб, а не потурання примхам чи поганим звичкам.

Як зауважує в своїх розмислах про Епікура Сковорода, головне в житті не «ситість тілесна», а «кураж серця», «насолода і веселість серця» (II, 7), що і є запорукою щастя.

Послухаймо самого Епікура. «…Коли ми говоримо, що вдоволення є кінцевою метою, — пояснює він Менекеєві, — ми розуміємо не вдоволення розпусників і не вдоволення чуттєвої насолоди, як гадає дехто з тих, хто не знає, або не погоджується, або невірно розуміє, ми маємо на увазі свободу від тілесних страждань і від душевних турбот. Ні, не пиятика й гульня, не насолода рибою та всіма іншими наїдками, що дає розкішний стіл, але тверезий розсуд, який досліджує причини всякого вибору та уникання і виганяє [фальшиві] опінії, які спричиняють у душі велике заворушення. Початком усього цього й найбільшим благом є розважність… Од розважності походять усі інші чесноти, вона вчить, що не можна жити приємно, не живучи розумно, морально й справедливо, й навпаки, не можна жити розумно, морально й справедливо, не живучи приємно. Адже всі чесноти за природою своєю сполучені з життям приємним, і приємне життя від них невід'ємне»[215].

Саме глибока переконаність в єдності доброчесності й блага, моралі й щастя приваблювала Сковороду в Епікурі, про що свідчать його власні розмисли на цю тему, передовсім «Розмова п'яти подорожніх». До неї і повернімося.)

Читач пам’ятає, певно, що Григорій, провідний персонаж діалогу, ставить перед своїми співрозмовниками пряме запитання, котре потребує такої ж прямої відповіді, — про заповітні бажання кожного з них. Цей полемічний хід одразу ставить усі крапки над «і». З плутаних, хитких відповідей з’ясовується, що бажання друзів вельми туманні, невтямливі, часом такі, що попросту купи не держаться; в кінцевому рахунку вони спрямовані на те, щоб вдовольняти тіло й тішити марнославство. Чин, значність, ґрунти, гроші, будинок, прислужники, міцне здоров’я, а до того — на додаток — добре було б іще «бути… й розумним, і вченим, і шляхетним», «дужим, як лев, гарним, як Венера», «хвостатим, як лев, головатим, як ведмідь…».

Бідні, бідні нерозумні голови! Адже вони самі не знають, чого хочуть, бо схожі «на дерево, яке хоче бути водночас і дубом, і кленом, і липою, і березою, і фігою, і оливою, і фініком, і трояндою, і рутою… сонцем і місяцем… хвостом і головою…», вони нагадують мільйони «нещасливих дітей», які «день і ніч волають, нічим не задоволені: одне їм дають у руки — плачуть за чимсь новим». За таких бажань, за таких запитів «годі нам бути щасливими» (І, 326).

Крок за кроком сковородинівський Григорій розкриває несосвітенність поширених у загалі уявлень про щастя.