Читати книгу - "Дух животворить… Читаємо Сковороду"

цим словом криється щось інше — шляхетне невдоволення собою, своїми попередніми творами, гостре відчуття вичерпаності раніше висловленого, доконечності свіжих ідей і тем, переходу на новий щабель? Хіба не можна «ожовчитися» на самого себе? І це не обов’язково супроводжується гризькою душевною кризою, а може бути також і свідченням цілющого зламу, природного руху вперед.

У кожному разі, в Сковороди на ту пору жодних ознак внутрішнього дискомфорту, розладдя із самим собою, поготів — кризи не помітно. Навпаки, він повен творчої енергії, йому є що сказати, й він неначе квапиться висловитися. Протягом весни й літа 1772 року ним написано (принаймні, в первісних варіантах, дещо потім дороблялося та переписувалося) шість філософських творів.

До цього «острогозького циклу» ввійшла й «Розмова п’яти подорожніх».

Надсилаючи в січні 1775 року Василеві Тев’яшову-синові один зі створених у ті врожайні весну й літо діалогів, «Розмову, названу Алфавіт, або Буквар миру», переписаний начисто, Сковорода в супровідному листі зазначає, що в творах цього циклу «написано те, що говорено у бесідах із тутешніми (тобто острогозькими. — Ю. Б.) приятелями. Вони ж і дійовими особами поставлені…» (І, 414)[213]. Справді, імена двох персонажів «Букваря миру», так само як інших діалогів того часу, збігаються з іменами острогозьких приятелів Сковороди — Опанаса Федоровича Панкова (Афанасій), Якова Йвановича Долганського (Яків), а в Григорії пізнаємо його самого. Розшифрувати імена двох інших учасників розмови, Логвина та Єрмолая, поки що не вдалося.

Про що ж було «говорено в бесідах»? Головну тему сформульовано в назві діалогу «Розмова п’яти подорожніх про істинне щастя в житті». Синонім істинного щастя — «душевний мир». Адже діалог має піднаголовок: «Товариська розмова про душевний мир».

Для Григорія, котрий наближається, як зазначено, до п’ятдесятилітнього порогу й наче підбиває попередні підсумки свого життя, це кардинальне питання. «Живі проживаймо, друзі мої, життя наше, хай течуть безумні дні наші та хвилини. Про все потрібне для течії днів наших промишляймо, але найперше дбання наше хай буде про мир душевний, тобто про життя, здоров’я і про спасіння його» (І, 350).

У цьому з Григорієм погоджуються всі учасники розмови. «Наше верховне бажання, — каже, висловлюючи їхню спільну думку, Яків, — бути щасливими» (І, 329).

Григорій, однак, рішуче переводить розмову в іншу площину, в площину практичної філософії: «Де ж ти бачив звіра або птаха без цих думок? Скажи лишень, де і в чому те щастя, яке шукаєш? А без цього, рідненький, ти сліпець…» (І, 329).

Ось тут і оприявнюються засадничі відмінності в поглядах співрозмовників. Показовий найперше вступний монолог Афанасія. На його думку, досягненню «радості серця», або щастя, сприяють всі численні «людські затії», спрямовані на те, щоб принести людині задоволення, тішити тіло, смак, нюх, «звеселювати дух наш». Високі чини, «аби пиха наша від схиляння інших розпалювалася»; гарні будинки й сади; «всілякі напої, страви, закуски для насолодження смаку»; «золототкані парчі, матерії», музика «для звеселювання слуху»… «О, якими значними веселощами користуються вельможні й багаті персони! В їхніх палацах живе розчинений у радощах і задоволенні дух. …Погадай же нині, яким тріумфом охоплені славні європейські міста?»

Афанасію охоче підтакує Яків: «Я чув, що ніде немає більше веселощів та розваг, аніж у Парижі й Венеції» (І, 325).

Та обох знову осмикує Григорій: «Годі брехати, любі друзі…»; не тим, пояснює він, хочете ви «потішити духа», не там шукаєте «істинне щастя». Він ставить перед співрозмовниками запитання руба: «То я спитаю простіше: чого ви в своїм житті бажаєте найбільше?» (І, 325–326).

(Причинки. Процитоване щойно Григорієве запитання перегукується з аналогічним запитанням Сократа з діалогу Платона «Філеб». Недаремно друзям Григорія, щоправда, в іншій «розмові», але з того ж самого «острогозького циклу», — в «Бесіді 2-ій», у якийсь момент починає здаватися, що «наче запахли платонівські ідеї» (І, 305). Назагал твори Сковороди цього циклу й своєю «сократичною» формою, і за змістом дуже нагадують деякі античні діалоги евдемоністичного спрямування.

У «Філебі» дискусії про благо, про щастя так само починаються з пропозиції Сократа: «Нехай кожен з нас спробує тепер зобразити такий стан і схильність душі, котрі здатні були б принести всім людям щасливе життя»[214]. Філеб і Протарх, молоді Сократові співрозмовники, дотримуються, хоча з деякими нюансами, гедоністичного тлумачення блага в дусі Арістіппа, колишнього учня Сократа й засновника школи кіренаїків, причім радикально налаштований Філеб цілком, без жодних застережень, ототожнює благо й задоволення, насолоду. Сократова ж концепція, яка послідовно переймає весь діалог (її, звісно, поділяє Платон), спрямована проти вузькоеґоїстичного потрактування блага, вона передбачає нерозривність, діалектичний зв'язок цього поняття з такими категоріями, як розуміння, істина, міра.

Пізніше Арістотель у «Нікомаховій етиці», класичній пам'ятці античного евдемонізму, прямо пов'язує щастя з мораллю, означивши його як розумну діяльність душі по здійсненню «арете» — чесноти, як наслідок свідомого подолання тяжіння до чуттєвих насолод заради досягнення внутрішньої свободи.

Все те, що різні школи античної