Читати книгу - "Невідоме Розстріляне Відродження"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Це інша річ. З якого села чи міста?
– З Хракунівки, що під Черніговом.
– Так. Ймення.
– Юрко.
– Гаразд. Що ж ти, чоловіче, робив на землі і за які заслуги хочеш до раю ввійти?
– Крав усе. І од неба крав, і од землі крав, і од минулого крав, і од майбутнього крав, і од чоловіка крав… Словом, таємне робив явним і оддавав усе хазяїнові життя. Опріч того, любив женщин і ніколи не ввіходив до них безплідно… Завсігди робив так, аби кожне сім’я моє сходило і розцвітало, і таким робом продовжував волю свою на землі. От і все.
– Виходить, той… і наш, і не наш! Проте… Гм!.. Ступай!
Дідок зняв ланцюжок і впустив мене за браму. Тим часом, десь далеко залунала пісня: «Вдоль по бережку крутому сизий селезень пливьот…»
Дідок прислухався.
– Знов москалі!.. От морока мені з ними, скоро весь рай засядуть, – мовив дідок і, зоставивши мене коло брами, пошкандибав у глибину саду.
Пісня змовкла, й я вже почув голоси:
– Ох, соколики мої рідні! Я вам не заважу, візьміть!..
– Нащо нам стара кочерга!
– К чорту стару відьму!..
– Нехай іде, вона нам не заважатиме.
– Авжеж – ні.
– Так, так, – хай іде!..
З саду біг заклопотаний дідок.
– Одкривай ворота, салдати з війни! – гукнули під брамою.
Дідок швиденько одчинив наостяж ворота, і в них ввійшла ціла рота салдат. За ними шкандибала знайома мені бабуня.
– Стій, куди лізеш! – Вхопив її за плахту дідок.
– Ряту-уйте, люди добрі! – закричала мов несамовита бабуня й кинулась до москалів.
В руках у дідка зосталася криса од бабиної плахти.
– Не зачіпай, хай іде, вона наша, полкова! – в один голос крикнули салдати.
– Га! Полкова, кажете?
– Полкова.
– Вибачаюсь. Я не знав. Я думав, що це та «чесна»… Будь ласка, прошу! – І дідок вклонився перед бабунею, подаючи їй крису од плахти.
Бабуня зневажливо глянула на дідка, смикнула з рук у нього крису, щось забубоніла й подибала услід за салдатами.
Дідок замкнув браму й показав мені стежку до земляків. Я вмент перенісся до них.
Під гіллястим старим дубом за столом, покритим доброю переяслівською скатертиною, сидів кремезний чоловік в короні і пив мед з поставця, що стояв під великим барилом з дерев’яним чопом у дні, закусюючи пампушками з часником, які лежали на величезній тарілі чернігівської роботи. Коло стола стирчав спис, а високо на ньому розвівався жовто-блакитний прапор з написом: «Король Данило».
Перед чоловіком в короні стояли якісь три добродії в апостольськім убранню: старий дідок з високою бучкою і два середнього віку – з товстими зшитками в руках.
Десь у саду чути був веселий чоловічий та жіночий гомін, співали вкраїнських пісень, і весело грала бандура.
Я несміливо підійшов до стола і низько вклонився перед чоловіком в короні.
Він зміряв мене очима, жорстоко насупив брови і спитав поважним голосом:
– До якого кодла належиш?
– Малорос, ясновладичний пане.
– Малорос, кажеш? – перепитав мене чоловік в короні.
– Так, ясновладичний пане, малорос.
Чоловік в короні удруге знизав мене своїм жорстоким поглядом і допитливо глянув на дідка в апостольськім убранні. Той копирсанув у землю скілька разів своєю довгою бучкою й винувато опустив очи перед чоловіком в короні, два других добродії уважно подивились в свої зшитки і, замахавши ними, щось проміж себе загомоніли.
– Такого кодла нема на землі, – мовив до мене чоловік в короні. – Ти, мабуть, прийшов сюди задля того, щоб голову морочить мені… З яких ти міст родом, ну?!
– З під Чернігова, ясновладичний…
– З під Чернігова, значить, українець!
– Авжеж, авжеж, українець, ваша ясновладичність!
– Так би й казав, а то й почав крутить світом так, наче він не на небі, а на землі.
– Вибачаюсь, ясновладичний пане, але…
– Що – але?
– Я думав, що й тут так, як на землі…
– Як?
– Українців звуть малоросами.
– Не вигадуй. Розкажи-но краще мені, які тепер новинки на Україні.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Невідоме Розстріляне Відродження», після закриття браузера.