read-books.club » Дитячі книги » Хроніки Південного 📚 - Українською

Читати книгу - "Хроніки Південного"

146
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Хроніки Південного" автора Рімантас Кміт. Жанр книги: Дитячі книги. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 68 69 70 ... 105
Перейти на сторінку:
до весняного турніру, бо восени ми складно впорались з командою «Жальгіріс». Усі відчували потребу підтягнутися, щоб цього разу не було сюрпризів. Втім, мені все відбувалось як у мареві. Ніби робиш все, що від тебе залежить, однак якась частина в мозку літає десь у підхмар’ї. Я тренувався і очікував листа від Моніки. Вона ж обіцяла писати. Проте лист не приходив. Минув місяць, а листа так і нема. І як мені це розуміти? Я навіть до її братка передзвонив — вони отримали. А я ні. Важко написати пару слів після приземлення чи що? Щось типу: привіт, влаштувалася чудово, через вікно видно Лох-Несс, звідтам на обід вилазить Нессі поїсти, тут для неї облаштували годівничку. Скажіть мені, що має статися, щоб протягом місяця не прислати мені такої листівки?

Тому я читав не листи, а книжки, все одно потрібно туди зануритися з головою. Мінде натягав мені різних брошур — очевидно, він занурився повністю туди, аж очі поблискують — каже, читай. Я поглянув, якийсь Казлаускас, «Записки монаха, сповідь парапсихолога». Треба буде погортати ці брошури.

Як начитаєшся такого, починаєш роздумувати, що там, нагорі, є щось, інакше звідки хтось написав би стільки різних історій. Як-от мій сон. Наснилися мені хробаки і що Моніка розсіялась, ну ось — нічого хорошого не було, поїхала вона до Англії. А ще й той Далі на додачу. Хоча розумієш, що це лише картинки, а дивишся — і мурашки по спині. Або ті маорі, що танцюють гаку. Не можуть вони просто так це танцювати і бути самі по собі такими страхітливими, очевидно, що в них вселилися якісь духи, бо ніхто навмисно не зіграв би так.

Мінде марить поїздкою в Індію, окрім брошур, він ще тягне додому різну музику. Вже не «Енігму» і не Deep Forest, а справжню індуську. Тепер він вважає, що бути йогом набагато краще, ніж Ван Дамом або власником кіоску, краще, ніж виварювати джинси, ніж їздити до москаляндії з куртками чи іншими лахами на продаж і за алхімічні досліди з метою отримання золота. Сидиш собі, схрестивши ноги, і все. Пожерти тобі дадуть, смокчеш там люльку і пишеш вірші, як Брюс Лі. Без жодної метушні. Якщо не Індія, то запасний варіант — Академія Парапсихології. Того самого Казлаускаса.

Перед тим, як почати кар’єру йога, він вирішив все спробувати на місці. Мінде пригнав до мене з касетою того Казлаускаса і каже — медитуватимемо. Ну, гаразд. Може, навчуся зосереджуватися, і вдасться нарешті на землю спуститися під час тренувань. Мінде хоче очистити організм від кислоти, бо він виварив таку кількість джинсів, що йому аж страшно. Іншого разу, мабуть, принесе ще якусь банку з водою, яку Кашпіровський по тєліку зачарував. Мінде пускає касету, ми лягаємо на підлогу, слухаємо і дихаємо. Там грає піаніно, флейта і шумить море. Час від часу чути голос, який говорить, що нам треба розслабитися і відчути тепло. Ще каже, що зараз відбудеться левітація душі і що медитація — це пошук душевного спокою.

«Під час медитації ми втікаємо від своїх земних думок, щоденних турбот. Наша душа просвітлюється, починає сяяти кольорами вічності. Зникає шум цивілізації. Душа піднімається Божими шляхами, космічні вібрації її очищують. Коливання людини і Всесвіту збігаються. У сонячному сплетінні ви відчуваєте тепло, яке сяє, воно потужне і здатне вас підняти догори…»

Я не встиг нормально втягнутися у медитацію, раптом чуємо, як почало тягнути касету.

— Бля, зажував! — підскакує Мінде вимикати магнітофон. — Ти нарешті нормальний магнітофон купи!

— Та нічого, зовсім нормальна та моя «Весна М-310 С». Можливо, звуку бракує, але зате створюється враження, що той Казлаускас тобі одному на вухо шепоче. Все здається ще реальнішим. І не дери, дай, я сам акуратно все дістану.

Мінде побачив, що його касета не так уже й страшно постраждала, трохи заспокоївся і запитує мене:

— Ну як, чи відчув що-небудь? Я трохи відірвався від землі, здається.

— Я то ні. Майже нічого не відчув. Тому не знаю, можливо, і міг піднятися. Коли я чув флейту, мої думки крутилися тільки довкола Моніки, а все тепло не по тілу розходилося, а збіглося в одну точку. Тому та одна частина тіла трохи левітувала.

— Ні, ну, ти справді дурний.

— Що дурний, що дурний? Там казали розслабитися, я й розслабився. Казали — головне нічого не думати, я й не думав. Чую флейту, і мені, немов тому собаці Павлова, слина тече. І як я мав, на твою думку, уявити, що бачу хмари, землю з гори. Як я міг це побачити, коли найвище, куди я піднімався, це в парку на Чортовому колесі та в готелі «Шяуляй» з Монікою. А літаком я ніколи не літав. У горах теж не бував.

Мінде розповідає, коли купував ту касету, продавчиня запропонувала прийти на одне зібрання. Казала, якщо не сподобається, зможете піти геть. Тут, зовсім поруч, на Південному по вулиці Айдо. Ну гаразд, треба завітати. Можливо, там хтось в Індії бував, зможе навчити, як правильно розслабитися, щоб слюни не текли як собаці Павлова. Нічого поганого не станеться.

Кілька днів потому ми пішли туди. Дерматинові двері відчинив чувак з довгим хаєром приблизно біля полтинника. Ми привіталися, представилися, познайомилися з кожним. Тобто там треба було сказати свої імена. Тинялися, роздивляючись квартиру. Хата як хата. Гарнітурна стінка, як і у всіх: з фужерами, з тарілками, що звідти виймають раз на рік. У деяких місцях лежали розкладені скляні кульки, камінці, якісь дивні палички. З кухні аж до коридору провисали розтягнуті гірлянди з сушених яблук та грибочків. Публіка зібралась якась надто сіра: вбрана у сіре, і здавалось, що одяг їх взагалі не цікавив, навіть в дзеркало не дивилися перед виходом. Хоча там були й непересічні діячі. Один чувак із перев’язаним стрічкою довгим волоссям натягнув на себе полотняний мішок, підперезавши його замість пояса шнурком, та повішав на шию собі скручений цвях. Інша пенсіонерка ходила у народному костюмі — дай у руки гуслі, й можна посилати на Свято литовської пісні. Поруч із нею сидить тітка у довжелезній, аж до землі, в’язаній хустці. Усі балакали, мабуть, ще на когось чекали.

— Мило було побачитися цієї ночі, — говорить один.

— Так. Могли би частіше зустрічатися. І необов’язково на тому самому даху.

Ми з Мінде переглядаємося. Я збагнув, що на почутий уривок розмови ми обидва відреагували однаково, і вже тепер стало абсолютно зрозуміло, що ми

1 ... 68 69 70 ... 105
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хроніки Південного», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Хроніки Південного"