Читати книгу - "Хроніки Південного"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Така була зустріч Нового року, в якийсь незначний момент я відчув себе несамовито змореним і звалився під якийсь там рейв, а може, вже й під реп.
25
Прокинувся я поруч з Мінде, як яблуня, обтяжена плодами. І спробуй постояти тепер, як та Свобода…
— Вставай, — підіймає мене Мінде.
На кухні сидить кілька ледь живих учасників свята, сьорбають чай і знову розпитують Вітаса про той концерт Laibach у Мінську. Кажуть, обов’язково треба буде поїхати, коли вони будуть у Москві. Коли ми ввійшли до кухні, нас зустрів народний ентузіазм. Звичайно, не такий, як під час діставання з кулька пляшок та чіпсів, тепер добряче пригашений, але тим не менш. Нас з Мінде вибрали переможцями на ім’я кращих ригунів, що затопили всю ванну і забили трубопровід. Тепер вже всім було дуже смішно, бо, слава Богу, хтось встиг труби проколупати і все вже налагодилось до повернення батьків додому. Ми втиснулися на кухонний куток, де сиділи всі, попили чаю, пореготали один з одного та з рейверші з Тельшяя, яка досі похропувала, вона вчора наче чимось підтруїлась. Мінде вирішив показатися не гірше того Вітаса і почав вихвалятися своїми пригодами, розповів, як він у Москві сидів в бусику, оточеному озброєними мєнтами, і накладав в штани, а вже потім, коли приїхали назад, вони замовили партію светрів для Красноярська з написами литовською «ПІВЕНЬ», «ВІДСМОКЧИ» тощо, такими самими шрифтами, як на футболках GUCCI та CHANEL. Вони чули, що всі рекетири там — тюремщики із залізними зубами. Того нехай вбираються і своїх чмошниць наряджають. Ми ще трохи посиділи, пореготали і розійшлися. Нема більше чого тут робити. Юрґи вже не було, а я не розпитував, вона пішла сьогодні чи вчора, сама чи з кимось.
— Товариство не таке, щоб при бабках, але всі веселі й всім задоволені. Їм усе було по барабану, — кажу я Мінде дорогою додому.
— Еге, — відповідає він. — А де твоя Моніка?
— Я ж говорив, Моніка була у Вільнюсі, ходила з батьками на якусь оперу. Ти мені краще скажи, куди дівся мій мохеровий шалик?
— Може, його пригріла та мисткиня і гріється собі тепер?
Ми з Монікою зустрілися кілька днів після Нового року. Вона мені розповіла про оперу і гарячий шоколад, а я показав, який новорічний подарунок отримав. Малюнки Далі здавались безглуздям, однак вони заворожували. Усе мало реальний вигляд, як і сон: коли його бачиш, все там здається більш реальним, ніж у житті. Уві сні все сприймається навіть більш гостро — коли страшно, то справді страшно, коли огидно, то огидно по-справжньому. Правда, настрій від картин псувала обставина, що вони схожі на сон, який наснився мені у «Конюшні». У книжці навіть була картина з жінкою, яка розвіювалась, але про це я Моніці не нагадав, а вона, думаю, забула, що я там верзякав їй по телефону. З’явилося відчуття, яке буває лише уві сні, — так, ніби щось є, чого не можеш пояснити. По реакції Моніки «о, як класно», «як цікаво» та її коментарів «тут щось є, чого не видно», я зрозумів, що Далі їй не дуже. Та яка різниця, головне, що вона не йшла на ножі, хоча до цього казала в очі все так, як думає.
Та чому Моніка їде? Це було пояснити важче, ніж картини Далі. З одного боку, все ніби просто: перемогла у конкурсі, отримала стипендію, і вперед. Але чому вона і чому саме тепер? У будь-якому випадку, хочеться отримати хоч якусь відповідь. Чому не достатньо просто знати, що вона отримала стипендію. Здавалось, тут є щось більше, хтось посилає нам невідоме випробування.
Не знаю, чи страх змушував, чи небажання, щоб вона поїхала, але всі рази до її від’їзду, коли ми зустрічалися, гуляли, тримаючись за руки. Ми намагалися втішати одне одного, що все буде добре, треба ж вивчити англійську, бо англійська — це свобода, англійська відкриває інші можливості в житті. Якщо відкриються можливості для неї, вони відкриються і для мене. Ми ж не розлучаємось. Коли вона повернеться, ми знову будемо разом. Разом будемо вчитися, разом житимемо і роститимемо дітей. Імовірно, що так воно й буде, хоча важко забігати так далеко наперед. Але припустімо, що це станеться. Рано чи пізно так стається з усіма. Але не треба, Моніко, тепер мені товкмачити, щоб я дбав про своє здоров’я, щоб вважав на травми, бо тобі потрібен здоровий чоловік, а не інвалід. На травми вважати все одно не вийде, а різні розмови про інваліда мені нагадують мою матір. Вони що, домовилися щодо інваліда? Чи я нию їй, що вона може звалитися з коня і хребет пошкодити, хто її в інвалідному візку возитиме? І коли вона так почне мені скиглити, то я зав’яжу з нею, а не з регбі. Важко було б зробити такий вибір, проте неминуче. Але це не зараз, не тепер. Тепер все ще вилами по воді писано. Я ще подивлюся. Я ж спокійний, як удав, спокійний, мов жемайтський коник[21]. Моніка не буде все життя очікувати якогось принца на коні, вона чекатиме на свого жемайтського скакуна. На підтвердження цього, а може, і чогось більшого, що вона бажала мені сказати під час нашої останньої зустрічі в мене вдома, вона дістала флейту і зіграла «Yesterday» Бітлів. Я аж закляк. Заворожила її флейта. Ми тримали одне одного в обіймах і ревіли.
Здавалося, що я заново в неї втюрився. Потім вона у своєму стилі на письмовому столі залишила мені записку в конверті. Я її знайшов, звичайно, вже після того, як вона пішла. Там було написано одне-єдине слово — «кохаю». Можливо, щоб не забути?
Важко таке забути, але весь час про неї думати теж не хочеться. Почалися тренування, треба було готуватися
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хроніки Південного», після закриття браузера.