Читати книгу - "Корсунь-Шевченківська битва: сторінки історії."

1969 рік.

Гвардії підполковник запасу Т. Андрієвич у своему листі до «Черкаської правди» писав:

«На одній з художніх виставок у Москві я побачив невеликий потьмянілий від часу малюнок. На ньому була зображена дівчина біля станкового кулемета — у темному береті з зірочкою. Пальці її міцно стискали рукоятку „Максима“, погляд спрямований вперед. З підпису дізнався, що це малюнок народного художника СРСР М. М. Жукова.

Обличчя дівчини здалося знайомим. На щастя, на звороті малюнка виявився напис, зроблений художником у 1947 році: „Гвардії рядовий Олена Сергіївна Лосева — кулеметниця 288 гвардійського стрілецького полку 94 гвардійської дивізії. Народження 1923 року. Член ВЛКСМ“».

Так, це була прославлена дівчина-воїн нашої дивізії.

Фашистські танки, оповиті густим димом, вперто повзли на висоту. За ними пригинались постаті в чорно-зелених мундирах.

Лаврін сплюнув:

— Підходьте, підходьте, пани есесівці... Це вам не по сільських закутках воювати... — З люттю шмагонув довгою кулеметною чергою. Заклекотіли інші кулемети. Затахкали гвинтівки.

Гармати били прямою наводкою.

Ось уже спалахнув один танк. Другий...

Але інші повзли й повзли...

Ось перший досяг окопу, де знаходився Педченко. Крутнувсь і поповз далі — до артилеристів, що розвертали на ходу гармату. Мить — і... З розчавленого окопу показалася рука, потім голова... Важко припадаючи на ліву ногу, навздогін танку біг Педченко.

За кілька кроків до нього розмахнувся, кинув зв’язку гранат. Вибух. Танк загарчав, зупинився: дзвякнула гусениця.

Педченко знеможено повалився в напівзасипану воронку.

Тут його і знайшла медсестра Олена.

— Люба дівчинко... Мені вже нічого не треба... Кінець...

— Ви, дядечку, житимете... Обов’язково...

Перев’язка була довгою і складною. Але Олена втішала, як могла.

А потім повзла з ним через поле, по снігу, зритому вибухами, гусеницями танків.

Сріблястий полин, що ще зовсім недавно був вкритий інеєм, почорнів і коливався, мов од вітру: його зимовий спокій порушували поранені, які повзли в тил, осколки, що падали то тут, то там.

— Добратися б до того полину,— думала Олена.

— Люба дівчинко...— шепотіли спраглі вуста.— Дякую, донечко. Але це марно...

Мороз забивав дух. Вибухи піднімали стовпи землі. А вона все витягала з-під вогню тяжкопоранених. Накладала пов’язки, спиняла кров, рятувала життя.

Дибилась земля. Плавилось каміння. Скручувався і розлітався в скалки метал...

І, здавалося, не буде цьому ні кінця, ні краю.

Хвиля за хвилею йшли атакуючі. Під Юрківкою фашисти робили все, щоб прорвати фронт і дати змогу оточеним вийти з «котла». Кидали в бій танки... І вони повзли, мов хижі звірі, люто випльовуючи вогонь.

Ось вісім машин прорвалося через поріділі ряди 288 гвардійського полку.

— По піхоті, по піхоті — вогонь! — пронеслося над окопами.

І німецьких автоматників, що сунули вслід за танками, вкрили кулеметні черги.

Гітлерівці залягли. А потім, не витримавши вогню, знову відкотились назад...

Враз на правому фланзі замовк кулемет. Несподівана тиша вразила Олену. Щось, напевне, не так. Десь ослабла оборона.

Це відчули й фашисти.

Пригинаючись, гітлерівці вибалком кинулись на правий фланг.

Кулемет мовчав. Ще мить — і ворожа піхота вклиниться в оборону... І тоді...

Важко уявити, що буде тоді. Кулемет займав пануючу вершину. Він міг обстрілювати звідси все...

Секунда, друга. Збагнула, у чому справа. Швидше до кулемета!

П’ятдесят, тридцять метрів...

І майже стільки ж залишилось і фашистам...

Олена піднялася на повний зріст і ривком пробігла цю тридцятиметрову смугу. Кулі зашелестіли в полину... Щось обпекло ногу...

Гарячково схопилась за гашетку кулемета — і в упор пустила довгу чергу...

Гітлерівець, що вже був за п’ять метрів від окопу, незграбно змахнув руками, сповзаючи вниз, і вп’явся пальцями у почорнілий від вибухів мерзлий сніг...

А вона строчила, строчила... І падали сіро-зелені постаті. Коли в прицілі кулемета вже не було нікого, Олена оглянулась.