Читати книгу - "Корсунь-Шевченківська битва: сторінки історії."
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Вгляділась і впізнала — це був Вадим Петренко. Кинулась до нього. Може, ще не пізно. Адже від самої Волги вони йшли разом. Миттю нахлинули спогади.
...Ворог підійшов до Сталінграда. Місто палало. В один із суворих днів у міськвійськкомат зайшла білява худенька дівчина. Вона вперто добивалась, щоб її прийняв воєнком.
— Я комсомолка,— сказала йому. — Позавчора прийшла похоронка... Фашисти вбили мого брата, кулеметника. Прийміть мене в армію. Хочу помститися за нього.
Воєнком уважно вислухав. Але, глянувши на тендітну дівчину, твердо сказав:
— Ні. Важко вам буде на фронті. Ви ще така юна!
— Зрозумійте, я — сталінградка.
Через кілька днів дочка сталінградського робітника Олена Лосева прибула у військову частину.
Тоді ще ніхто не знав, що з цієї скромної, сором’язливої дівчини буде хоробрий воїн. Не думав цього і командир роти, весело вдивляючись у сині очі Олени.
— Ну, що, писарем підеш? — запитав.
— Ні.
— Тоді будеш санітаркою.
— Я дуже прошу послати мене в кулеметну обслугу.
Командир засміявся:
— Ні, це спеціальність нашого брата... Це найважча спеціальність, голубко.
— Що це ви всі завели: важко, важко... У мене брат загинув. Кулеметником був. Думаєте, це пережити легко? А як же Анка-кулеметниця в Чапаєва? А як Валентина Гризодубова літає? — не здавалась дівчина.
— То ж Анка, а то ти...
Олена свого добилась.
Взяли її в кулеметну обслугу, підносити стрічки до кулемета.
У перервах між боями освоювала зброю. Охоче допомагали їй досвідчені воїни, особливо ось цей молоденький хлопчина з-під Полтави, Петренко.
Волга. Сіверський Донець...
А невдовзі про неї вже писала фронтова газета:
«Йшов жорстокий бій на берегах Дінця. У важку хвилину ворожої атаки одночасно були тяжко поранені обидва кулеметники. „Максим“ замовк. Ще мить тому притиснуті до землі гітлерівці підвелися на весь зріст, злісно застрочили із автоматів і лавиною посунули на наші окопи.
— Не пройдете, гади! — вигукнула дівчина. Вона залягла за кулемет, пересунула стрічку, і за секунду „Максим“ грізно заклекотів, косячи розлючених фашистів. Ворог відхлинув, але ненадовго. Через кілька хвилин велика група гітлерівців знову посунула на окоп Олени. Та марно. Олена била без промаху. У неї було достатньо патронів у стрічках і ненависті в серці. Вона пам’ятала брата, пам’ятала рідне місто, зруйноване ворогом... Понад тридцять гітлерівців знищила Олена в цьому поєдинку. Ворог не пройшов. А після бою ми знову побачили колишню Олену: звичайну, просту, з посмішкою на юному обличчі».
Незабаром за цей бій Олена була нагороджена орденом Червоної Зірки.
А одного разу її викликали в штаб. Прийшла вона туди із закутаним горлом: застудилась.
Командир полку сказав, що до них з Москви прибув художник, лауреат Державної премії М. М. Жуков. Він пише портрети кращих воїнів для серії «Вони захищають Батьківщину». Командування вирішило, що їй, героїні-кулеметниці, теж місце серед них.
Микола Миколайович, спокійний, уважний, розпитав її про життя, батьків, про те, як їй вдалося відбити контратаки гітлерівців. Потім попросив зайняти місце за кулеметом, як було в бою. Він і написав портрет Олени.
Такою, як вона була. Простою, сором’язливою, мужньою.
Потім поранення. Контузія. Курси медсестер. Повернення у свою, 94 гвардійську дивізію...
І ось знову, як і тоді, на березі Дінця. І знову кулемет Вадима.
Олена швидко почала перев’язувати пораненого...
Враз вибух... Ще один. І слідом — команда чужою мовою.
— Форвертс! Форвертс! — долинуло знизу.
З вибалку знову сунула лавина есесівців...
Густі стрічки куль назавжди пришивали до землі полин...
Сонце хиталось червоне-червоне.
— Форвертс! Форвертс! — кричав офіцер з чорним черепом на рукаві.
Попереду й трохи лівіше сунула сталева гора: клацаючи гусеницями, громаддя йшло прямо на окоп... Олена швидко стягла з бруствера «Максима», прикрила його своїм тілом. Над окопом промайнула чорна тінь. Вдарило теплом і горілим. Сипнуло землею. І танк попрямував далі.
Дівчина насилу витягла кулемет, окоп знову ожив. Гітлерівці відкотились назад, у долину.
— Не пройшли і не пройдете! — і посилала чергу за чергою. За брата, за спалені села...
...Ось пожовклі сторінки донесення начальника політвідділу 94 гвардійської дивізії підполковника С. В. Кузовкова.
«...Міна, що розірвалася поруч, присипала Олену землею. Кулемет замовк. Коли дівчина опритомніла, фашисти знову були за кілька десятків метрів. Вона бачила
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Корсунь-Шевченківська битва: сторінки історії.», після закриття браузера.