Читати книгу - "Лицарі Дикого Поля. Том 2"

— Я обов’язково напишу твоїй княжій милості, щойно мені стане щось відомо! — вигукнув Матвій і, низько вклонившись, кулею вилетів з особняка Оссолінського, спішно підняв увесь свій почет і вже за дві години покинув Варшаву, поспішаючи до Бара.

Пан Матвій так квапився, що навіть кинув своїх гайдуків у дорозі й ледь не загнав коня, тому в рекордні терміни досяг Бара, де стояв уже козацький, а не польський гарнізон. Тут завбачливий пан Матвій змінив свій розкішний шляхетський одяг на бідний убір селянина й у такому вигляді пробрався в місто, прямісінько до отця Феодосія. Там Клесінський дізнався в паніматки Степаниди, оскільки священика не було вдома, що Орися жива і здорова, що, виявляється, вона потрапила до самого Кривоноса, який дуже дружний із Тимофієм, тому козаки виявили до дівчини повагу та відвезли під надійною охороною у Волховиці.

Ця звістка пролилася цілющим бальзамом на змучену душу пана Матвія. Він, не зволікаючи, попрямував додому, щоби побачити ту, заради якої забув про честь, совість та свій братній і батьківський обов’язок.

Філософія дає готовність

до всякого повороту долі.

Тимофій поспішав до коша, охоплений тривожними думками. «Господи, врятуй і збережи мою кохану та мою сім’ю! — благав молодий козак. — Боже, тільки б вони всі були живі! Орисю! Сонечко моє, щастя! Я не зможу жити без тебе! У тобі вся радість, весь сенс мого життя! Господи, краще покарай мене якось інакше, лише не позбавляй моєї коханої й родини!»

У коші Тимофій вирішив насамперед переговорити з Данилом. Справа була не зовсім воєнна, незважаючи на наказ гетьмана. Тому Тимофій хотів спочатку порадитися з більш досвідченим товаришем — як подивляться його козаки на те, що їм доведеться рішати його особисту справу? Він ніяк не міг звикнути до думки, що тепер він — начальник над усіма цими людьми, і вони зобов’язані беззаперечно підкорятися всім його наказам. Низовий козак уважно й неупереджено вислухав його, а потім сказав: «Поїхали, Красунчику! Ти наш сотник, і тому ми підемо за тобою туди, куди скажеш». Тимофій не став баритися — швидко зібрав у дорогу всіх своїх людей і поїхав.

Проїжджаючи територією, охопленою повстанням, козаки не стикалися з перепонами. Навпаки, жителі більшості сіл і містечок із радістю зустрічали їх та гостинно пускали на нічліг. У дорозі Тимофій безсило злився — йому здавалося, що його загін рухається надто повільно. Дійсно, ні в кого не було такого швидкого й витривалого коня, як його Ворон, і мало хто міг спокійно витримати весь день у сідлі, як він, без відпочинку. Тому доводилося зупинятися, даючи передих і людям і коням. Та ще й потреба висилати вперед розвідку теж уповільнювала рух. Тимофій розумів, що його сотня може зіткнутися із загонами шляхтичів, які металися охопленим смутою краєм, шаблями винищуючи непокірних селян і містян, або з бандами розбійників, що нишпорили, грабуючи й руйнуючи все на своєму шляху. А воювати з ними йому було ніколи, тому й доводилося бути обережним. Двічі його сотня зіткнулася з такими ватагами, але швидко їх перебила, оскільки загони були нечисленні.

Нарешті сотня Тимофія досягла Поділля й уже проїжджала землями Барського староства. Дорогою Тимофій побачив не один кинутий та пограбований маєток і тому з тривогою їхав рідним краєм. «Волховиці розташовані осторонь усіх доріг, у досить відокремленому місці, тому, може, до них ніхто й не дістався, — думав хлопець. — А може, навпаки, саме завдяки цьому усамітненню Волховиці постраждали серед перших! Але ж Матвій ніколи не ображав своїх селян. Невже вони повстали проти нього?»

— Та не турбуйся ти так, Красунчику, — сказав Данило, уважно спостерігаючи за ним. — Жива твоя сім’я!

— Ти бачив, скільки маєтків спалено? — похмуро запитав Тимофій.

— Бачив. Але що поробиш? Та й багато шляхти не було вбито, тому що встигли втекти, кинувши свої будинки. Може, і твоя сім’я теж усе кинула та поїхала.

— Це було б найкраще, що вони могли зробити, — відповів Тимофій.

Данило добре розумів, що відчуває його сотник. Колись усю його сім’ю забрала чорна віспа. Залишившись зовсім один, Данило довго мучився від того, що не помер разом із ними. Разом із дружиною і двома маленькими дітьми. Адже він навіть не захворів, коли вони всі злягли в єдину мить, хоча постійно перебував поряд із хворими. Данило довго тинявся світом, сумуючи за сім’єю, поки не прибився до низових козаків, де знайшов новий дім. Родині Тимофія не загрожувала невблаганна хвороба, від якої немає пощади й порятунку, але наражала на небезпеку невблаганна жорстокість і народний гнів. А від них хоч є шанс урятуватися. Тому, дивлячись на свого молодого сотника, Данило щиро бажав, аби його сім’я вціліла.

Дорога до Волховиць пролягала землями Залеських і проходила повз їхній маєток. Густий дим від пожежі Тимофій побачив здалеку. Не було сумнівів у тому, що маєток його сусідів підпалили зовсім недавно.

— Хлопці, готуйтеся! — наказав Тимофій.

— А якщо це їхні селяни або козаки, що тоді? — неголосно запитав Данило.

— Подивимося, хто це. Може, справді, селяни Залеських, а може, і звичайні мисливці за чужим добром. У будь-якому разі треба бути напоготові, — похмуро відповів Тимофій. Йому самому не хотілося вірити, що козаки, з якими він воював пліч-о-пліч, здатні безжально вбити звичайних мешканців, хоча і шляхтичів.

Сумне видовище відкрилося козакам — дім Залеських палав яскравим полум’ям. Їхній будинок не був кам’яний, як будинок Тимофія, бо його сусіди були не такими багатими, та й не був він захищений укріпленнями — його оточував лише простий дерев’яний палісад. Це навіть не маєток, як у Клесінських, а досить скромний фільварок