Читати книгу - "День відбуття"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Я ще не був обраний губернатором, коли він заявив: «Робіть так, щоб вас обрали. Я знаю, що ви за людина. Ви — бойовий офіцер, який за сімдесят п’ять років влади більшовиків у Росії зумів не втратити поняття офіцерської честі. Я можу довірити це вам. Розпорядіться цим на благо Росії».
— Отож це його напис на руків’ї вашого пістолета? — запитав Сергій.
— Так, — кивнув Гайдукевич. — Цю золоту платівку виготовили на його замовлення ще у Штатах, і старий привіз її з собою. Сергію, — він розпачливо похитав головою, — це були страшні гроші. Мільярди… Цим можна було підняти економіку, нагодувати людей, вивчити дітей, вилікувати хворих… Ну, хоча б у масштабах одного краю.
— І ви погодилися…
— Погодився. Мені давалися реальні важелі, щоб здійснити це. Я дійсно загорівся. На своє нещастя. Губернатором мене обрали з величезним відривом. А Пашутін переказав кошти на моє ім’я в одному зі швейцарських банків. Відтепер це був мій приватний капітал. І я, повір, збирався розпорядитися ним дійсно так, як бажав колишній власник.
Але на практиці все виявилося значно складніше й важче. Здавалося, май владу та кошти… На той час у краї встигли сформуватися тіньові структури, з якими невдовзі довелося зіткнутися. Це були доволі могутні угруповання на чолі з загальновизнаним лідером Калоєвим. Перебудова виявилася для них золотим дном, а тут раптом якийсь полковник у відставці… Я навіть здобув репутацію вдалого борця з мафією у масштабах країни. Я сам бачив результати своєї праці, ну, і пашутінських мільярдів, звичайно… Без них, звісно, не було б нічого.
Гайдукевич витер лоба рушником і продовжував:
— Щоправда, я забув згадати ще одну зустріч, яка вплинула на мою долю. Це була доволі мила з виду дама, яка насилу розмовляла по-російськи. Вона назвалася Іриною Сергіївною Пашутіною, донькою щойно померлого у Штатах емігранта, яка, очевидно, не чекала від батька подібного «сюрпризу». Вона вимагала від мене повернення коштів, які мали належати їй і які «старий маразматик» віддав не по праву. В нас була дуже довга розмова. Ця дама навіть була не проти, щоб я залишив собі стільки, що й дітям, і внукам… Натомість я пропонував їй у разі підтвердження особи капітал, який забезпечив би безбідне існування, але це вона вже мала — очевидно, старий виявився не настільки жорстоким до власної доньки. Вона ж хотіла все. Коли я відмовився, вона пообіцяла, що переслідуватиме мене доти, доки не знищить.
— А як же… — не витримав Сергій, — як же ви могли її не впізнати потім… Той, кого ви назвали Муратом, там у печерах, він казав…
— Усе вірно, він казав, — зітхнув Гайдукевич. — Справа в тому, що там, у Краснодарі, до мене приїжджала не Ірина Пашутіна, а якась інша жінка, та, кому вона доручила цю місію. Сама ж Ірина з’явилася пізніше зробити те, чого не зміг би зробити ніхто.
Отож я наживав смертельних ворогів, водночас роблячи успіхи, від яких не диво було захворіти на самовпевненість і втратити обережність… Це був страшний день, шістнадцятого липня. Це не можна забути, воно не згладиться ніколи. Двох охоронців застрелили, а мою дружину… Її зарізали на очах у доньки.
Гайдукевич важко ковтнув і обтер рукою обличчя, впоравшись із почуттями, які накотилися від цього спогаду.
— А Юля… Відтоді її почали переслідувати харгілони. Тоді я не міг збагнути, звідки воно все взялося, а за всіма проблемами цим і перейматися було ніколи. Тільки тепер я зрозумів. Очевидно, ще тоді ці виродки вигадали, а може, навіть продемонстрували рядженого «посланця», який на очах у моєї доньки вимахував цим жахливим ножем… Напевно, вона бачила все — від початку й до кінця. Ось так народилося царство харгілонів. Вона розповідала мені, як має виглядати отой мрець, їхній посланець, до тонкощів описуючи одяг та ніж. Саме так і був вдягнутий Мурат у печерах.
Обличчя Гайдукевича почервоніло, на ньому вирували емоції. Він відпив із кружки, що стояла на тумбочці поруч із ліжком і подивився на Сергія.
— Після того, як я поховав дружину, в нас із Юлею з’явилися інші проблеми, і я повністю відійшов від справ. Мене вже не цікавило, що відбувається у місті та краї. Я хотів лише одного — врятувати доньку. Тому насамперед
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «День відбуття», після закриття браузера.