Читати книгу - "Крижана принцеса"

у квартирі Андерса, і півколом розклав їх на своєму письмовому столі. Патрик почав гризти олівця й умить відчув, як його рот наповнився дерев’яними ошурками. Він обережно виплюнув їх, а рештки прибрав із язика пальцями. Однак і тут халепа. Тепер ошурки від простого олівця прилипли до пальців. Він помахав рукою кілька разів, намагаючись їх струсити, однак швидко відмовився від цієї ідеї й повернувся до документів, що лежали перед ним. Однак жоден із них не привертав особливої уваги, і Патрик утомлено взяв до рук рахунок-фактуру телефонної компанії «Теліа». Андерс дуже рідко кому-небудь телефонував, однак його рахунок був чималий. До рахунку-фактури додавалася роздруківка номерів, і Патрик важко зітхнув, подумавши про те, скільки роботи йому доведеться ще виконати, аби перевірити кожен номер. Сьогодні він не був готовий до нудної буденної роботи.

Один за одним Патрик переглянув номери на роздруківці й одразу ж помітив, що Андерс постійно телефонував тим самим людям. Проте один номер виокремлювався, і з’явився він уперше всередині списку. Патрик швидко набрав номер.

Він уже хотів кидати слухавку, як запрацював автовідповідач. Почувши ім’я, Патрик різко випрямився на стільці й сильно потягнув ногу, забувши, що поклав її на стіл. Він поставив ногу на підлогу й почав її масажувати, сподіваючись, що це допоможе вгамувати нестерпний біль, що пройняв його нетреновану ногу.

Патрик повільно кинув слухавку після сигналу, який сповіщав, що можна залишити повідомлення. Він підкреслив один запис у своєму блокноті, а після кількахвилинних роздумів — іще один. З деякими завданнями він має впоратися сам, а дещо може доручити Анніці. Узявши до рук блокнот, він зайшов до Анніки, яка щось інтенсивно друкувала на комп’ютері. Вона спантеличено поглянула на нього.

— Ти прийшов, аби запропонувати взяти на себе частину моєї роботи? Мрієш полегшити мій важкий тягар, чи не так?

— Ну, узагалі я думав не про це.

Патрик усміхнувся.

— Я здогадувалася.

Анніка серйозно поглянула на нього.

— Ну що ж тоді ти хочеш звалити на мої плечі?

— Лише дуже-дуже маленьке завдання.

Патрик показав, яким маленьким воно було, відмірявши міліметр вказівним та великим пальцями.

— Ну тоді слухаю.

Патрик узяв стільчик і сів навпроти Анніки. Її кабінет був украй маленьким, однак Патрикові він здавався найзатишнішим місцем у всій дільниці. Анніка принесла сюди безліч квітів, які навдивовижу швидко росли, попри те, що єдине світло втрапляло до кімнати крізь малесеньке віконце над вхідними дверима. На холодних бетонних стінах висіли світлини Анніки. Якщо подивитися на них, можна було легко визначити дві найбільші пристрасті Анніки та її чоловіка Леннарта — собаки та дрег-рейсинг. Вони мали двох лабрадорів, яких завжди брали із собою, коли на вихідні їздили на змагання з дрег-рейсингу в різні куточки Швеції. У змаганнях брав участь лише Леннарт, однак Анніка завжди їздила з ним, аби підтримати. Вона стояла з пакунком їжі й термосом із кавою та вболівала за нього. На змаганнях вони зустрічали переважно тих самих людей, а згодом створили власну спільноту й стали найкращими друзями. Щонайменше двічі на місяць вони влаштовували змагання, і тоді ніхто не міг змусити Анніку затриматися на роботі.

Патрик подивився на свої нотатки.

— Я хотів би дізнатися, чи ти зможеш мені допомогти з’ясувати деякі деталі життя Александри Війкнер? Треба вдруге перевірити всю часову інформацію, яку ми маємо. Аж до моменту її смерті. Як довго вона була одружена з Генріком, як довго жила у Швеції. Потрібно також перевірити дані щодо її навчання у Франції та Швейцарії — усе-усе. Розумієш?

Анніка занотувала його доручення, а тоді підняла очі й кивнула. Патрик був упевнений, що варто дізнатися якомога більше, хоча й усвідомлював, що деякі документи не варті навіть паперу, на якому вони написані. Але обов’язково знайдеться бодай один із розбіжностями в датах. Безсумнівно.

— Дякую за допомогу, Анніко. Ти диво.

Щойно Патрик почав уставати з-за столу, як різкий наказ Анніки «Сидіти!» змусив його знову шльопнутися сідницями на стілець. Умить він зрозумів, чому її лабрадори такі слухняні.

Анніка, задоволено всміхнувшись, відкинулася на стільці. Тоді Патрик зрозумів, що його найприкрішою помилкою було особисто зайти до її кабінету замість того, щоб залишити записку. Вона завжди бачила його наскрізь і мала надприродне чуття на романи. Йому залишалося тільки розгорнути білий прапор капітуляції. Тож Патрик зручно вмостився на стільці, очікуючи обстрілу численними запитаннями. Вона почала м’яко, однак дуже хитро:

— Чому ти сьогодні маєш такий розбитий вигляд?

— Хмм…

Їй доведеться попрацювати, аби добряче його розпитати.

— Учора був на святі?

Анніка не здавалася й з хистом Макіавеллі шукала прогалини в подіях.

— Ну, можна й так сказати. Усе залежить від того, як поглянути на це. Що прийнято вважати святом?

Він розвів руками й подивився на Анніку своїми невинними світло-блакитними очима.

— Ох, припини вже, Патрику. Розповідай же. Хто вона?

Він не промовив ані слова, давши змогу їй угадати самій. За кілька секунд він побачив, як очі Анніки заблищали.

— Ага! — пролунав потішений голос Анніки, яка переможно підняла вгору вказівний палець. — Це вона! Як же її звати, як же її?..

Анніка постукувала пальцями по столу, гарячково намагаючись пригадати ім’я.

— Еріка! Еріка Фалк! — Вона знову полегшено відкинулася на стільці. — Охх, Патрику… І давно у вас усе почалося?

Патрика завжди дивувало те, з якою непідступною точністю Анніка влучала в саму ціль. Заперечувати — погана ідея. Він відчув, що з голови до п’ят залився рум’янцем, і така реакція якнайкраще вказувала на те, що Анніка мала рацію. До того ж на його обличчі промайнула широка усмішка. Це був останній цвях у домовину Патрика.

Після п’ятихвилинних розпитувань Патрикові нарешті вдалося покинути кабінет Анніки, і він почувався так, наче його переїхала вантажівка. Розмовляти про Еріку було приємно, тож не дивно, що він ледве змусив себе повернутися до роботи, а саме до завдання, за яке негайно вирішив узятися сам. Він натягнув на себе куртку, сповістив Анніку, куди прямує, і вийшов на зимовий двір, де на землю повільно падали сніжинки.

Еріка бачила, як за вікном кружляють сніжинки. Вона сиділа за вимкненим комп’ютером і втупилася очима в чорний екран. Попри сильний головний біль і втому, вона все-таки змусила себе написати десять сторінок біографії Сельми Лаґерлеф. Написання цієї книжки її вже не надто захоплювало, однак зобов’язував договір, за яким уже за два місяці вона мала закінчити рукопис. Розмова з Даном зіпсувала їй настрій, і