водити з ними компанію. За огорожею простягається пустир завширшки п’ять-шість кенів, скраю щільним рядом ростуть кипариси. Якщо глянути з веранди, вони здаються густим лісом… Можна подумати, що господар — відлюдник, який оселився якнайдалі від людей, серед природи, і коротає дні у товаристві безіменного кота. Однак кипариси ростуть не так уже щільно, як я oце об’явив, — з-поміж них безцеремонно визирає покрівля дешевого пансіону з пишною назвою «Гункакукан» — «Хатина журавлиної зграї». Тож уявити собі господаря таким, як я його щойно зобразив, теж важко. Якщо пансіон величають «Хатиною журавлиної зграї», то оселя господаря гідна назви: «Лігвище сонного дракона». Назва не оподатковується, то чому б не вибрати собі якнайгучнішої? Пустирище, завширшки п’ять-шість кенів, тягнеться вздовж кипарисів на схід і на захід на кенів десять, потім раптово загинається гаком й обступає господареву оселю з півночі. Саме ця північна частина пустирища — джерело чварів. Слід би гордитися, що пустир заходить за пустир і будинок відгороджений з двох боків від зовнішнього світу. Та де там! Не тільки власник «Лігвища сонного дракона», але і я, святий кіт, пожилець того лігвища, — обидва маємо клопіт з цим пустирем. Так само як на південному краї владно височать кипариси, на північному стоять у ряд сім чи вісім павлоній. За такі павлонії, завгрубшки один сяку, майстер, що виготовляє ґ'ета, дав би добрі гроші. Але, на жаль, ми тільки винаймаємо садибу і не маємо права розводити комерцію. Шкода господаря. Недавно посильний зі школи зрізав гілку і наступного разу прийшов до нас у павлонієвих ґета. Хоч ніхто не тягнув його за язика, він вибовкав, що зробив їх з тієї гілки. От спритник! Так от, павлонії у нас є, а користі від них для мене і для господаря катма. Здається, є давній вираз: «У кого перли, того й вина». А нам годилося б сказати: «У кого павлонії, у того ані гроша за душею». Справді-таки, у дурня і скарби зогниють. Ясна річ, дурень — не мій господар, не я, а власник будинку Дембее. Павлонії самі просяться в руки майстру, що виготовляє ґета, а Дембее нічого не помічає і приходить до нас тільки за орендною платою. Зрештою, я не відчуваю особливої злості до Дембее, тому не буду його більше ганити, а вернуся до головної теми — ознайомлю вас з цікавою історією, як пустир став яблуком незгоди. Тільки не кажіть про це господареві. Ось тільки послухайте. Здавна цей пустир мав одну ваду — не був огороджений. По ньому гуляв вітер, зчиняв куряву; люди протоптали стежки, ходили, як кому заманеться. Я кажу «гуляв вітер», щоб ви не подумали, ніби я брешу. Адже тепер дещо змінилося. Однак, якщо я не розкажу, що було, ви не зрозумієте причини чварів. Навіть лікар не зможе виписати рецепта, якщо не знатиме причини захворювання. А тому я почну розповідати з того дня, як ми переселилися у цей будинок. Навіть приємно, якщо влітку пустирем гуляє вітер. А тому що там, де немає грошей, нема і крадіжок, то господаревому дому не були потрібні всілякі там огорожі, паркани, вориння чи живоплоти. Однак, гадаю, спочатку треба було встановити, що це за люди чи тварини живуть по той бік пустирища. Тобто треба було з’ясувати, який характер у панів на тому краї пустиря. Поки не ясно, про кого йдеться — про людей чи про тварин, може, передчасно називати їх панами, але нехай. Адже в нашому світі і злодіїв і розбійників величають панами. В усякому разі, поліція ще не стикалася з ними. Натомість у них інша вада — їх виявилося дуже багато. Хоч греблю гати. Приватна гімназія «Ракуункан» на вісімсот учиів виховувала з паничів благородних панів, беручи з кожного дві єни щомісяця. Судячи з назви «Ракуункан» — «Палац рухливої хмарини», можете подумати, що мова йде про паничів з витонченими манерами. Але ви помиляєтеся. Адже це однаково що повірити, ніби в пансіоні «Хатина журавлиної зграї» оселилися журавлі, а в «Лігвищі сонного дракона» проживає кіт. Тепер, коли ви знаєте, що серед викладачів з університетською освітою трапляються такі от несповна розуму, як Кусямі-кун, вам стане зрозуміло, що не всі паничі мають шляхетний характер. А якщо не стане зрозуміло, то погостюйте три дні у мого господаря.
Я вже казав, що спочатку, як ми сюди переселилися, пустир не був огороджений і паничі з «Ракуункану» могли вільно зупинятися під павлоніями, балакати, уминаючи сніданки, валятися на траві — одне слово, робити все, що заманеться. Після себе вони залишали коробочки з бамбукового лика, старі газети, старі дзорі [160], старі ґета — загалом усе, що можна вживати з прикметником «старий». Незрозуміло, чому господар виявився пасивним, не протестував проти такого неподобства. Може, нічого не помічав, а може, помічав, але не мав охоти читати нотації. Однак поступово, як паничі діставали дедалі вищу освіту і вже, здається, набули вигляду благородних панів, їхня навала докотилася аж до південної частини пустища. Якщо слово «навала» не личить паничам, я б його не вживав, але іншого не можу підшукати. Немов кочовики в пошуках води й рослинності, вони посувалися вперед від павлоній до кипарисів. Кипариси росли навпроти нашої вітальні, а тому лише найхоробріші зважувалися на такий крок. Через пару днів вони посмілішали, і тепер їхня хоробрість стала великою хоробрістю. Що може бути страшніше за плоди освіти? Паничі не лише стовбичили перед вікнами вітальні, але й співали пісень. Я не пам’ятаю, які то були пісні, але пригадую, що не «танки», а щось вульгарне, хвацьке, до вподоби людям з низьким смаком. Дивна річ, не тільки господар, але і я, мимоволі, наче заворожені, заслуховувалися тим співом. Зрештою, ви, напевне, знаєте, що нерідко гнів і захоплення нерозривно пов’язані. Я жалію, що в той час ми несподівано зіткнулися саме з такою сумішшю почуттів. Господареві теж, мабуть, було неприємно, але він мусив кілька разів вискакувати з кабінету і проганяти паничів словами: «Тут вам нічого робити! Щоб я вас не бачив!» Але виховані паничі й слухати не хотіли. Тільки господар їх прожене, а вони знову тут. Вертаються і знову співають хвацьких пісень. Голосно розмовляють. Розмова, звісно, як личить паничам, своєрідна. Від них можна було почути: «Гей, братва!» або «А чо’ мені тре’?» Кажуть, що до Реставрації такі слова належали виключно носіям паланкінів, самурайським зброєносцям і лазникам. У двадцятому столітті їх засвоїли освічені паничі. Хтось пояснив, що повторилася історія зі спортом — спочатку зневажали, тепер
