Читати книгу - "Ваш покірний слуга кіт"

мене анітрохи не цікавить їжа. Хто не вміє так прикидатися, нехай облишить надію поласувати смачненькою рибою. Господар покопирсався у рибі й відклав хасі — видно, риба йому не сподобалася. Господиня, сидячи мовчки навпроти, пильно слідкувала за рухом хасі та господаревих щелеп.

— Слухай, лясни кота по голові, - несподівано зажадав господар.

— Ляснути? Навіщо?

— Просто дай ляпанця, та й усе.

— Так? — і господиня злегка вдарила мене долонею по голові. Мені й не заболіло.

— Не нявкнув?

— Ні.

— Спробуй ще раз.

— Хоч скільки пробуй, все одно нічого не вийде, — і господиня ще раз мазнула мене рукою по голові. Пусте! Я мовчу. Однак, своїм глибоким розумом ніяк не збагну, навіщо все це. Якби знаття, що господар забрав собі в голову, я б знайшов раду. Але він тільки звелів: «Лясни», — поставивши у скрутний стан і дружину, й мене. Оскільки за трьома разами не вийшло на його, господар трохи роздратовано сказав:

— Удар так, щоб нявкнув.

— А як нявкне, то що? — розгублено спитала господиня і ще раз ляснула мене по голові. Тепер інша річ: я зрозумів, чого від мене вимагають, і зміг сповнити господареве бажання. 3а таку дурість я його не люблю. Сказав би: «Хочу, аби занявкав», — і не доводилося б господині кілька разів ляскати, а мені зайві побої терпіти. Наказ «просто лясни!» дають тоді, коли метою є удар. Бити — їхнє діло, нявкати — наше. Тож нахабство думати, що наказ «удар!» одночасно вимагає від мене нявкання, яким усе-таки я розпоряджаюся. То ж неповага до чужої особистості. Господар виставляє котів на посміх. Можна було б зрозуміти, коли б мова йшла про Канеду, як гадюка ненависного господареві. Але, як для господаря, що вихваляється своєю наготою, то це підло. А втім, правду кажучи, господар не така вже нікчемна людина. Той наказ — не наслідок хитрощів, а, здається, дурного розуму. Як наїсися, шлунок роздувається. Як уріжешся, кров тече. Як уб’ють, помреш. А тому господар вирішив: як ляснути, занявкаю. Але, на жаль, тут логіка шкутильгає. Якщо таким робом міркувати, то виходить: як упав у річку, обов’язково втопишся; як з’їв темпуру [156], захворієш бігункою; якщо одержуєш платню, то обов’язково ходиш на роботу; якщо читаєш книжки, станеш розумним. Не всіх би це влаштувало. Мені особисто не до вподоби теза: коли б’ють — нявкай. Який сенс уродитися котом, якщо з тебе роблять храмовий дзвін? У думці збивши пиху з господаря, я нявкнув на замовлення.

— Скажи, — звернувся господар до дружини, — оце «няв» — що? Вигук чи прислівник?

Запитання заскочило господиню несподівано. Ніде правди діти, я теж подумав, що господар ще не відійшов від запаморочення у лазні. Здавна між сусідами за ним закріпилася слава дивака, дехто навіть вважає його душевнохворим. Але господар надзвичайно самовпевнений. Він уперто повторював: «Не я душевнохворий, а цілий світ з’їхав з розуму». Коли сусіди обзивали його собакою, він їх — заради справедливості — свинями. Здавалось, господар усюди намагається бути справедливим. От біда, та й годі. Можливо, для такого дивака, як господар задати жінці чудне запитання — дрібна справа, але, як збоку подивитися, могло здатися, що йому не далеко до божевілля. Ось чому господиня заціпеніла й не вимовила жодного слова. Звісно, і я не міг нічого відповісти. Раптом господар заверещав:

— Гей!

— Ага, — злякано відповіла господиня.

— Оце твоє «ага» — вигук чи прислівник? Як ти гадаєш?

— От дурне запитання. Хіба тобі не однаково?

— Ні. Це велика проблема, над якою сушать собі голови наші філологи.

— Ти що? Над котячим нявканням? Яке безглуздя! А хіба коти нявкають по-японському?

— В тому-то й сила. В тому вся трудність. Це називається порівняльним мовознавством.

— Так що? — господиня була розумна, такі дурні проблеми її не зачіпали. — З’ясували, що до чого?

— Проблема важка і її одним махом не з’ясуєш, — сказав господар, пережовуючи згадувану раніше смажену рибу. Потім узявся до свинини з картоплею. — Це що, свинина? .

— Taк, свинина.

— Гм… — зневажливо гмикнувши, проковтнув шматок і простягнув жінці чашку. — Вип’ю ще одну.

— Сьогодні ви чогось багато п’єте. Он як почервоніли

— Все одно питиму… А ти знаєш, яке найдовше у світі слово?

— Знаю. Сакі-но кампаку-дадзью-дайдзін.

— Це ім’я. А я питаю, чи знаєш слово.

- Європейське?

— Eгe.

— Не знаю. Годі вам пити. Беріться до їжі.

— Ні, я ще вип’ю. Сказати тобі найдовше слово?

— Скажіть. І їжте.

— Архаїомелесідонофрунікерата [157].

— Якась нісенітниця.

— Не нісенітниця, а грецька мова.

— Що воно означає по-японському?

— Не знаю. Знаю тільки, як пишеться. Як розгонисто написати, розтягнеться на яких шість сунів.

Якась дивовижа: те, що інші люди кажуть напідпитку, господар виголошує у тверезому стані. А втім, сьогодні він таки перепився. Звичайно випиває дві чарки, а цього разу висушив аж чотири. В нього й після двох чарок обличчя пашить, а після чотирьох почервоніло як розжарені щипці для вугілля, і було видно, що йому зле. Але він на цьому не зупинився.

— Ще одну!

— Може б, уже перестали? — напосідала господиня. — Вам же погано.

— Нехай погано, буду звикати. Оматі Кейґецу [158] сказав: «Пий!»

— Теж мені велике цабе! — для господині навіть Кейґецу нічого не важив.

— Кейґецу — найвидатніший сучасний критик. Якщо він сказав: «Пий!» — значить, так треба.

— Балакай-балакай! Навіщо слухати того Кейґецу або Байґецу, чи як там його? Щоб потім мучитися?

— Не тільки пити. Він радив заводити знайомства, гyльтяювати, подорожувати.

— Бракувало ще цього! І це називається найвидатніший критик? Жах! Радить гyльтяювати сімейній людині…

— Гультяювати приємно. Я і без Кейґецу гуляв би, якби тільки мав гроші.

— От щастя, що не маєте. Ото було б жахливо, якби ви тепер загуляли.

— Якщо ти кажеш, що жахливо, не буду. Зате потурбуйся про чоловіка і краще частуй.

— На краще я не спроможна.

— Та невже? Гаразд, загуляю пізніше, як тільки гроші заведуться. На сьогодні досить, — і господар попросив рису. Здається, він з’їв аж три чашки рису. А мені перепали три шматочки свинини й голова смаженої риби.

Розділ VІІІ

Здається, я вже згадував про бамбукову огорожу навколо господаревого двору, коли пояснював спортивну вправу «обхід паркана». Але ви помиляєтеся, якщо гадаєте, ніби будинок сусіда Дзіро-тяна [159] стоїть відразу за тією огорожею. За оренду платимо небагато, адже тут живе Кусямі-сенсей. Від Йот-тяна і Дзіро-тяна — усіляких там «тянів» — господаря відділяє і тонка огорожа й небажання