Читати книгу - "Ваш покірний слуга кіт"

не тямляться від захоплення. Господар знову вискочив з кабінету і, впіймавши найвправнішого в панській мові учня, спитав: «Чого сюди ходиш?» Паничеві миттю вилетіли з голови благородні слова, і він одказав вульгарними: «Ми думали, що тут шкільний ботанічний сад». Господар попередив, щоб у майбутньому цього не повторювалося, і випустив з рук учня. Вираз «випустив з рук» може здатися смішним, ніби мова йде про черепашеня. А насправді господар вів переговори, міцно тримаючи панича за рукав. Господар, мабуть, вирішив, що після такого попередження більше йому не докучатимуть. Але ж з часів богині Нюйви [161] відомо, що сподівання розходиться з дійсністю. Тож господар ще раз зазнав невдачі. Тепер паничі прослизали на південну частину пустирища через наші ворота; зачувши грюкіт, господар не встигав подумати, що, мабуть, гості прийшли, як уже з-під павлоній доносився регіт бешкетників. Становище дедалі погіршувалося. Плоди освіти давалися взнаки щораз більше. Тоді бідолашний господар, зрозумівши, що не впорається з паничами, зачинився в кабінеті й написав листа директорові «Ракуункану», в якому шанобливо прохав узяти в шори своїх вихованців. У листі-відповіді директор гімназії ввічливо попросив господаря зачекати, поки збудують огорожу. Незабаром з’явилося кілька робітників, і за півдня між нашою садибою і «Ракуунканом» постала гратчаста бамбукова загорода заввишки три сяку. «Нарешті дадуть мені спокій», — радів господар. От дурень! Хіба таким способом можна змінити поведінку паничів!

Взагалі кажучи, дражнити людей — цікаво. Навіть я, кіт, часто розважаюся, глузуючи з дочок господаря. Тож цілком природно, що паничі з «Ракуункану» беруть на кпини вайлуватого Кусямі-сенсея. Невдоволеною залишається тільки жертва глузувань. Аналізуючи, психологію жартів, відкриваємо два головних елементи. Перший: людина, піднята на глум, мусить обурюватися. Другий: жартун повинен перевищувати жертву і силою, і чисельністю. Якось, вернувшись із зоопарку, господар захоплено розповідав, що він там бачив. Я прислухався. Господар згадував про сварку песика і верблюда. Собачка вихором бігає навколо верблюда, а йому й за вухом не свербить, — стоїть собі непорушно й горби надимає. Хоч як собачка гавкав — усе марно. Довелось перестати. «От колода!» — посміявся з верблюда господар. Ця пригода схожа на історію з гімназистами. Хоч би яким майстерним був жартун, а з верблюдом не пожартує. 3 другого боку, не слід дражнити надто сильних, як-от лева чи тигра. Не встигнеш і пожартувати, як тебе розірвуть на шматки. Найбільша насолода жартувати тоді, коли нема загрози, коли жертва насміху щирить зуби, лютує, а вкусити не може. Питаєте, чому глузування приносить утіху? Для цього є чимало причин. Передусім так можна згайнувати час. Адже іноді з нудьги хочеться рахувати волосинки у власній бороді. Розповідають, що в давнину один в’язень розганяв журбу тим, що малював на стіні трикутники. На світі нема нічого нестерпнішого за нудьгу. Коли не відбуваються події, які б спонукали до діяльності, життя стає прикрим. Глузування саме і є такою спонукою до дії, а водночас розвагою. Тому з давніх-давен цій розвазі з нудьги віддавалися дурники-князі, що не розумілися на людській психіці, й молодики з примітивним інтелектом, якого вистачало хіба що для задоволення власних примх. По-друге, глузування — найпростіший спосіб довести на практиці свою вищість над іншими. Ясна річ, свою перевагу можна показати і вбивством, і пораненням, і обманом. Але до таких заходів удаються тільки тоді, коли перед вами стоїть ясна мета — вбити, поранити, обманути; відчуття переваги тоді — всього-на-всього неминучий наслідок цих дій. Тому найкраще дражнити тоді, коли можна виявити свою перевагу, але не завдати особливої шкоди людині. Однак без ніякої шкоди не обходиться — ви б тоді просто не довели своєї вищості. Якщо ви знаєте, що сильніші за інших, але довести цього не можете, то радості не відчуєте. Людина покладається тільки на себе. У найскрутніших випадках вона довіряє тільки собі. І не заспокоїться доти, поки не переконає у цьому інших. Але ж і дурноверхі обивателі і люди, що сумніваються у своїх можливостях, — усі використовують будь-яку нагоду, аби схопити в руки якомога більше акцій. Вони зовсім як той майстер дзюдо, якому іноді без жодної причини кортить жбурнути першу-ліпшу людину на землю. Ходять оті невмілі майстри дзюдо вулицями з одним-однісіньким наміром — знайти б хоч когось, слабкішого за себе, навіть необізнаного з технікою дзюдо, і повалити на землю. Є ще інші причини, чому глузування приносить насолоду, але за браком часу не буду їх торкатися. Якщо ж хочете продовжити розмову на цю тему, приходьте з коробкою сушеного тунця, — я завжди до ваших послуг. 3 вищесказаного, на мою думку, можна дійти висновку, що найзручніші для жартів — це мавпи в зоопарку і вчителі гімназії. До того ж учителі краще годяться, ніж мавпи… Ні, таки мавпи. 3рештою, на одне виходить, адже вони схожі. Як самі знаєте, мавпу держать на ланцюжку, і хоч як вона щирить зуби, сіпається, вам нічого боятися, що подряпає. Учителя ж тримають не на припоні — його прив’язують місячною платнею. Хоч би скільки з нього глузували, він усе стерпить — у відставку не подасть і своїх мучителів не поб’є. Якби йому стало відваги, він не був би вчителем — нянькою для учнів. Мій господар — учитель. Правда, він не учитель «Ракуункану», але все-таки вчитель. Він — найпідхожіша, найдоступніша і найбезпечніша для глузування людина. Учні «Ракуункану» — хлопчаки. Покепкувати з господаря — для них нагода вдовольнити свою пиху; вони навіть уважають, що дістали право дражнити людей завдяки шкільній освіті. Крім того, вони не знають, як за десятихвилинну перерву зужити енергію, що переповнює їхнє тіло й душу. Цілком логічно, що за таких обставин господар став посміховиськом, а учні — жартунами. Тож сердитися на них, як господар, вершина дурості. А тепер я вам розкажу, як учні здіймали господаря на поглум і якою дикістю той відповідав.

Ви, панове, мабуть, знаєте, що таке гратчаста бамбукова огорожа. Це проста огорожа, через яку вітер гуляє. Я вільно, без жодних зусиль, проходжу через будь-який отвір у ній — мені байдуже, вона є чи ні. Але ж її збудовано за наказом директора «Ракуункану» не для того, щоб мені перегородити дорогу — директор мав намір закрити доступ у наш двір своїм вихованцям. Хоч крізь огорожу і вітер гуляє, але людині через неї не пролізти. Через ті квадратні, завбільшки чотири на чотири суни, отвори навіть стародавньому китайському штукареві Цянь Шіцзуню не пробратися. Без сумніву, така огорожа ефективна стосовно людей. Тож не дивно, що господар зрадів, як побачив, що вона готова. Однак у