Читати книгу - "Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури"

1912 р. у своїй повісті «Старший боярин» (1944), саме цей український чоловічий спосіб вибору любовного об’єкта зафіксує у всій його оголеній символізації. Сюжет повісті формується на закоханості головного героя Гордія Лундика в чужу наречену Варку, яку він має порятувати від її «поганого» нареченого Харлампія Проня, що символізує імперського суб’єкта — спадкоємця Маркури Пупаня — містичного чоловіка-диявола, що панує в українському світі[660]. Статус «старшого боярина», який посягає на чужу наречену і бажає «порятувати» її, обумовлюється не лише прилипанням національного лібідо до материнського об’єкта, але й несвідомою заздрістю до розкутої імперської сексуальності, оскільки власна хронічно пригнічується. У зв’язку з цим одержимим «порятунком» формується в національному еросі загрозливе розщеплення любовного потягу, що стає однією з причин божевілля Т. Осьмачки. У його автобіографії є кохання до черниці, яке символізує несвідоме бажання відвоювати жінку в аскетичного Бога.

Класична українська література, як відомо, виявила провідний батьківський психотип — психотип філософського мазохіста, схильного до розкладання любовного потягу на користь ніжної течії (така поведінка визначила ерос Т. Шевченка щодо Марка Вовчка). В умовах сексуальної революції та імперської провокації хтивості постає психологічна небезпека для українського неусвідомленого донжуанства в образі мазохістської перверзії, що, з одного боку, стимулюватиметься імперською психополітикою, а з іншого — може розгортатися на основі власної непросвітленості національного романтизму, тобто непізнання національної сексуальності. Традиційний кастраційний механізм, що сформувався на депресивно-репараційній стадії і започаткував романтичне розщеплення національного еросу на користь материнського, стає головним гальмівним чинником на порубіжжі.

На власній стадії розвитку класичний кастраційно-романтичний механізм поставав носієм і оберігачем культури. В епоху романтизму страх втратити національну як мужню ідентичність України найвиразніше озвучений у творчості Шевченка. Оскільки національна ідентичність є культурним коррелятом статевої ідентичності, то чоловічо-жіноча опозиція як імперсько-колоніальна у творчості Шевченка, що проявилася через деконструкцію опозиції «москаль — українська покритка», означала, що український поет «каструє» імперського мужчину, але таким чином виганяє сексуального мужчину загалом з національного світу — як «чоловіка-диявола», за тлумаченням Шевченка, а потім повторно й символічно — в Т. Осьмачки.

Критика «дисгармонійних» українських класиків з уст перших українських модерністів — Лесі Українки, В. Підмогильного та М. Хвильового — виявила комічну неприналежність українського письменника до проблеми сексуальності. Якщо в традиційному романтизмі агресивна присутність сексуальності була ознакою імперського еросу, то на модерністській стадії мала усвідомитися недооцінка аналізу психосексуальності в моделюванні державницького бажання.

Усвідомлення гальмівного кастраційного комплексу і розщепленого національного еросу означало прийняття модерного розуміння еросу, згідно з яким волю до вищого життя супроводжує гармонія аскетичного (любовного) і природного сексуального потягів. Закономірно, що улюбленим філософом провідного ідеолога української модерної державності В. Винниченка стане А. Шопенгауер з його метафізикою статевої любові. Як відомо, А. Шопенгауер (1788—1860) одним із перших зробив інстинкт і сексуальність об’єктами філософської рефлексії. Всяка тілесна діяльність, вважав він, є проявом несвідомої волі, яка спрямовується на певний об’єкт, котрий є метою її бажання[661]. Оскільки смислом людського життя є боротьба зі смертю, то найприродніше воля до життя, вважав А. Шопенгауер, проявляється у статевому потязі, незадоволення якого породжує тугу, повне задоволення — нудьгу.

Шопенгауерівський пафос виразно відчитується у творчості українських модерністів — О. Кобилянської, В. Винниченка, В. Підмогиль-ного та ін. Чоловічий характер меланхолії у Винниченка пов’язаний з тугою «за створенням себе» не лише у дусі, але й у тілі, а оскільки сміливість і відчайдушність себе-творення розбивається об реальну життєву логіку дисгармонії, роз’єднання духовного і сексуального, виявляючи обмеженість, недовершеність цілісного акту, то переживання розкладеного бажання виявляє тугу від життя без цілісної творчості і недосяжної досконалості. В особі Винниченка модерна українська література, що дошукується власного лібідозного коду, розділятиме таку філософську позицію, згідно з якою прояв статевої (сексуальної) природи людини є нижчими формами волі, у боротьбі яких виникають вищі, котрі їх всіх поглинають[662]. Оскільки у статевій любові реалізується індивідуальна та національна воля до життя, яка полягає у відтворенні майбутніх поколінь, то статева любов стала важливим об’єктом для літературних рефлексій. Шопенгауерівська рефлексія символічно вплинула на українське художнє мислення порубіжжя (найяскравіше — у творчості В. Винниченка), адже актуальним на цій стадії був синтез розкладеного національного еросу — заради значущої символічної «Дитини» — національної Держави. Символічна психосемантика «Дитини», як і з появою «Енеїди» Котляревського, знову пророчо вирине в психоісторії української літератури завдяки творчості В. Винниченка. Вона тісно пов’язана з пошуком свідомої Жінки, яка обирається Матір’ю для духовного Сина, який продовжить свого духовного Батька.

Пояснюючи лібідозний національний потяг, Фройд бачив у ньому характерний наддетермінізм: «Послідовність окремих стадій розвитку лібідо визначена, напевне, якоюсь наперед установленою програмою»[663]. Порушення, або сплутування надобумовленої програми стає основою несвідомої імперської психополітики на порубіжжі, що штовхає українську психологію у психотичний маніакально-депресивний стан у 20-ті роки XX ст. З цього погляду важливий аналіз еротичної поведінки національно свідомого характеру (індивідуально творчого Я, що представляє історико-літературний поступ), в якого лібідо мало сильну фіксацію на материнському об’єкті. За Фройдом, Я може погодитися з фіксацією і тоді стане збоченим (гомосексуальним або лесбійським). У ситуації з українським психотипом там, де лібідо зазнало фіксації, Я ініціює витіснення на основі потужної релігійної традиції, що зберігається в архетипній психології, тому в українській літературі немає розгорнутого не лише гомосексуального, а й лесбійського дискурсу, оскільки аскетичні (духовні) імпульси приводять до подолання перверсивних вимог сексуальності. Попри відсутність перверсій модерні українські письменники, долаючи консервативну інерцію, поступово усвідомлюють нагальну потребу відрефлексувати національну проблематику сексуальності як розщепленого національного еросу, адже порубіжжя дає відчуття конфлікту між національною мужністю і національною жіночістю, про який яскраво свідчать драма і модерністський роман (в особах Лесі Українки і В. Винниченка).

Психоісторичне тлумачення українського порубіжжя як невротичної стадії має виходити з аналізу традиції національного лібідо, адже, будучи успадкованим, воно лише «здобувається наново в процесі індивідуального розвитку», а це означає, що «обставини, які колись спонукали прийняти його, існують і досі та діють на кожного окремого індивідуума»[664]. Тобто національні архетипні письменники стають лише символічними фіксаторами лібідозного коду, його невротичних змін і порушень. Витіснення національної традиції, потужний материнський комплекс, послаблення структури бажання в імперській ситуації, а також неможливість задовольняти еротичне бажання органічним для національного суб’єкта шляхом ведуть до невротичності ситуації.

Вияв психосемантики національного еросу передбачав модерну психопоетику, розрив з традиційним реалізмом, котрий обґрунтовано сприймався як застаріла художність, неспроможна передати модерний психологічний стан невротичної української людини, а також розрив з традиційним романтизмом, що потребував у новій ситуації перегляду кастраційного механізму. Раннє українське жіноче письмо порубіжжя виявило явне незадоволення національною мужністю, про що, наприклад, свідчить творчість Є. Ярошинської, О. Кобилянської та ін. Модерна стадія літератури мала здійснити новий синтез, проаналізувавши не