Читати книгу - "Добло і зло"

— Круто придумала.

— Ага. Ну, хоч щось вийде. Бо ж не вийшло нам з Андрієм (барабанщиком нашим) в один день поженитися і «Перкалабу» заразом на двох весіллях полабати запросити. Так би зекономили…

— І я, і я хочу «Перкалабу» на весілля! — закричав Артур (наш басист). І додав: — Точно! Треба, щоби у всіх нас «Перкалаба» грала на весіллях і на похоронах! — Сказав і зрадів.

НОВА РЕПЕТИЦІЙНА БАЗА

Взагалі-то я співачка. Без продюсера, зате з групою.

І деколи в нашої групи бувають концерти. Ще рідше репетиції. Але навіть коли на концертах в мене відрубається мікрофон — а я ж не Шаляпін і навіть не Джельсоміно, щоби перекричати екзистенційні шуми, — людям стає мене жалко і вони співають самі. Хароші люди до нас на концерти ходять, добрі і красиві. Одного разу мене замучила совість, що їм доводиться отак от співати замість мене, і я вирішила: нам треба більше репетицій. І все буде прекрасно. І люди нарешті зможуть відпочити і послухати музику, а не рятувати перелякану Карпочку від самогубства бритвою (електро, вкинутою в ванну). Тут як тут Ступакіо, наш ді-джей, відшукав прекрасну, доступну, євроремонтовану і АБСОЛЮТНО БЕЗОПЛАТНУ репетиційну базу!

— Ух ти! — я роздивляюся колишню актову залу обласної лікарні. Порожні сиротливі ряди, рештки гіпсової ліпнини, зворушливий диванчик просто на сцені. Хороша репетиційна база. Слава Антону, ді-джею нашому…

— В таких місцях, чуваки, кльово кіна знімати стандартні золушкінські: що ось типу такі маленькі й невідомі музиканти репетують в порожньому зальчику, і бац — наступний кадр: купа тьоть у бальних платтях, олімпія яка-небудь, канделябри і повний зал, розкішні занавєски і крики «браво!»

— Кліп «Ноу Даут». Донт Спік, — каже Артим. — Один в один. Характерні атрибути присутні. Скромна вокалістка така, лохи-музиканти… Босоніжки, вбоге платтячко.

— Та чо? Ми теж нічо. Он погляньте на мого Мішутку-сумочку і шкарпетки пиздуваті. Це я недавно псіханула і скупила собі всі дитячі шкарпетки, що найшла в косметичному магазині за рогом. Просто сиділа вдома і раптом з жахом усвідомила, що не лишилося в мене жодних чистих шкарпеток. Схопила гаманець і побігла купляти нові. А жіночих і нема! Скупила всі дурні й дитячі. Найбільших розмірів, що познаходила, двадцять другий максимум… Але налізли!

— «Бо як не будете, як діти, не ввійдете в Царство Небесне!» — закінчив Артим. — Взагалі-то це ти мала сказати.

ЕКСКУРС У НЕДАВНЄ МИНУЛЕ,

АБО ЯК РИБОЧКА СТАВ РИБОЧКОЮ

От я вже поселилася в нього, а холодильник іще ні. Першого ж місяця, коли мені не треба було платити за тьолочну хату, не відданих «дяді» грошей вистачило на покупку холодильника й такої омріяної тьолками пральної машини. Але до їх покупки продукти харчування зберігалися в нас традиційно, на балконі.

Взагалі, жити з вегетаріанцем дуже круто: ніхто не зжере твою банку червоної ікри чи відварений телячий язик. Навпаки, їдла лишатиметься стільки, що тільки встигай гостей накликати. І їм в коробки з собою пакувати, бо інакше в тебе м'ясо псується.

Того дня на балконній підлозі в тарілці під скляним ковпаком тусувала слабосолена сьомга. Її я щось особливо полюбила після виходу однойменної книжки Софійки Андрухович.

Отже, йду я собі на балкон по свою рибу, мій мен сидить за столом, щось пише.

— А де моя рибочка?.. — ніжно питаю я, заглядаючи на балкон.

Мій мен з безкінечною надією підіймає на мене очі й відразу ж їх опускає, з жахом усвідомивши, що то я про сьомгу.

Отак він і став «моя Рибочка».

МИСТЕЦТВО, КАПІТАЛІЗМ І НЕ НАРКОТИКИ

А то якось Ведмідь вирішив стати літагєнтом. Захотів на інших заробляти і іскуство в маси пхати. Як завжди, коротше. І, як завжди, чого захотів Ведмідь, того захотіла і його придворна Вася. Чи навпаки. В них субординація по парних-непарних днях міняється.

Коротше, знайшов Ведмідь беззахисного метросексуального друга-радіо-ведучого на дівчачій машинці. Вирішив, що це тепер кон'юнктура ринку така і шо пайдьот.

Сидить, колупається олівцем простим (моїм олівцем!) в зубі й метикує:

— От, заставили Мерколя книжку писати. Будемо його агентами… а хулі? Сьогодні он почав.

— Маладець, — знизую плечима я.

— Книгу так і рішили назвати — «Мене заставили».

— Угу. Заклали.

— І початок книги теж придумали ми: «Якщо ви зараз читаєте цю книгу, значить, Вася їздить на „порші“, у Медвідя „мазераті“, а я лежу на дні ріки…»

— А у світі почалася ядерна війна, і Україна раптом стала найбагатшою державою у світі, причому всіх чиновників ми відстріляли і дітей їхніх віддали на поживу знедолених тепер американців, — ось чого з книжкових продажів ми лупимо таке бабло! — додумала за неї я, але не промовила. Ведмідь надто сильно любив хапатися за утопії.

Зате моя сестриця Гапочка була цілковитою реалісткою. До того ж геть допитливою, як усі діти. Сидить вона якось, наминає смажений рис із тофу (гарно їсть мале, тфу-тфу-тфу!) і питає в Артима (в нього завжди всі все питають, він у нас тіпа самий умний):

— Щось я не розумію. Скільки це — п’яточка? І скільки це — карабль? І пакет?

— Ну, дивися, Гапа. П’яточка — це затримка на добу до з’ясування особи. А корабель — це п’ятнадцять діб примусових робіт і виключення з університету.

— Ого… А ніяк не можна без виключення з університету?

— Може, й можна, — кажу я. — За двісті баксів. Деякі менти такі добрі, що за двісті баксів тобі й твій корабель віддадуть.

— А деякі такі недобрі, що і за твою п'яточку в деканат напишуть. Понятих же при обшуку не буває. А довести нічого не зможеш…

— А за двісті баксів?

— Хіба що. А вони в тебе завжди є? — сумно питає Артим.

— Нє, завжди нема… — знічується Гапа.

— Нема баксів — нема універу.

САША-ЛЮБАША

Нє, це не прекрасна парочка фріків (я одну таку пам’ятаю, тільки їх і слід простив). Це одна людина. Причому, чувак. Хоча і Саша, і Любаша цілком можуть бути жіночими іменами. Може, це й наклало відбиток на персону Саші з прізвищем Люба. Він завжди, правда, ставив наголос на останній склад. Але хто його слухав? Саша-Любаша і всьо тут. (Ви ж от, читаючи, не поставили наголос на останню «а» в слові «Люба»?)

Так от, був собі колись цей