read-books.club » Сучасна проза » Добло і зло 📚 - Українською

Читати книгу - "Добло і зло"

151
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Добло і зло" автора Ірена Ігорівна Карпа. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 71 72
Перейти на сторінку:
Саша-Любаша на землі в Черкасах, а мені було 14 років. Тобто тьолок тоді в мене й у помині не було, Гапочка була 8-річним опецьком, а Вовік, хоч і вчився зі мною в одній школі, жодного серйозного інтересу не виявляв — малалєтка патаму шо. Вовік взагалі мене зацікавив як лічнасть десь аж у старшому класі, коли сам він учився ген-ген в Дніпропетровську в академії і міг писати мені мудрі листи про світобудову й екзистенційну самотність. А одного разу в Яремчі ще й з діскатєки мене додому провів і на всі мої жаління з приводу тупості світу відрубав таке:

— Ти ще скажи, що тебе ніхто не розуміє!

Я тоді отетеріла і не знала, що на таке відповісти. Бо ж мене СПРАВДІ ніхто не розуміє! А він підйобує. Це вже тепер я знаю, що жодного з п'ятнадцятирічних підлітків цей байдужий грубий світ іще не зрозумів. (Чи розуміє він вас у 27? А в 42? Кажись, нє, але вже давно насрати.)

Так от. Вовік — це святе. Це вірний друг — метафізична сутність. А Саша-Любаша той був персонажем. Тоді, коли мені було 14 років, він був частиною тусовки рейверів. Ці одногрупники сестри моєї подружки Юльки в Черкасах збиралися на дачі й гарцювали під Продіджі. Продіджі це класика. Тепер я розумію. А тоді ці люди в рогульських оранжевих окулярах і салатових вирвиглаз-штанах здавалися прямими нащадками носіїв фіолетових лосін і футболок з рожевими пальмами. Ще й «танцювали» вони геть не так, як прийнято нормальними людьми на діскотєках. Руки-ноги в боки хаотично викидали, тряслися всіма тілами і пальцями в небо тикали, вигукуючи при цьому:

— Ай ем фаєстартер!!!

Я тоді сиділа, сумно на них дивилася і нічого не розуміла. Я любила Сашка Пономарьова і максимум групу «No Doubt».

— Донт спек! — співала Юлька замість «донт спік», і інший Саша, Саша Кравець, із неї насміхався.

Саша Кравець вважався неформалом. Він умів плести фєнічки і ходив в інститут з компасом. Слухав Грєбєнщєкова. Але й рейвом не гребував.

А ше був Вадік Шумахер. Дуже добрий і дуже високий. Його прізвище важко давалося викладачам на перекличці.

— Шума… — мружив підсліпуваті очі викладач сопромату. — Шума…

— Хер! — викрикувала нагла Лєнка, сестра Юльки. Лєнка була нашим недосяжним ідеалом і ходила на кікбоксинг.

А Саша-Любаша просто був. Білявий, низенький, з залисинами, червонуватим лицем, великою головою, світлими очима і великим носом. Він був прекрасний. Головно тим, що вже студіком десь працював і міг купувати тьолкам шоколадки.

— Тільки ви скромніше, будь ласка! — попереджав він перед кіоском. — А то я якось дівчинку привів одну, питаю її, що ти будеш, а вона: «Ету, ету, ету і, пажалуста, вот ету!»

З Сашою-Любашою ми дружили більше всіх. І коли туса їх розпалася, теж. Він помагав організовувати якісь наші перші з Артимом концерти, коли я грала на басу. Він тусував з нами на фестивалях. Відтак час ішов. Зв’язки в таких умовах мають здатність слабнути. Чуєш здаля про людей щось дуже фрагментарне.

Я, наприклад, знала, що Саша купив машину і працює на чехів. Пивне виробництво на Вкраїні налагоджує. Спільне з Чехією. І машина в нього відповідна, патріотична була — «шкода». Ну а я на той час все ще лишалася бідним студіком, хоча й на четвертому курсі вже.

Бідність моя була результатом блискавичної просадки будь-яких грошей, що мали необережність трапити мені до рук. Дають, наприклад батьки гроші на місяць, а ти собі — фіть-тьох-тьох — просвистів їх за три дні і не злякався. Ну так, коли бабло не зароблене, воно ж як із неба впало, ціни йому не знаєш. Сидиш потім, пишеш свої фріланс статті, даєш свої приватні уроки англійської і живеш на те, що капне з твоєї сумлінної праці. Плюс іще бажано щось відкласти на поїздочку закордонну влітку… Коротше, бідний студік.

Мені, як і всім студікам, страшенно хотілося додому. До маминої ласки і, що важливіше, хавки. Тому, коли раптом подзвонив давно забутий Любаша і запропонував поїхати з ним на його «шкоді» до Франківська, я радо зголосилася. Ще й сестрицю Гапочку з собою взяла. І Сашу, прототипа пісні «Сашахуй», якої ще тоді не було.

— Ну, ось вона, моя машина! — гордо обвів рукою Любаша свій «пиріжок».

— Ага. Прекрасна. — погодилися ми. — Поїхали?

— Поїхали. Тільки я буду час від часу зупинятися. Так рекомендовано для нашої ж безпеки. Ну там спину розігнути, ноги розім’яти.

— Та без питань.

Ну, так. Ми ж тоді не знали, з якою частотою наставатиме це «час від часу». Плоть від плоті… нда. Любаша зупинявся тупо кожні 50 км. Вставав, курив, сцяв і думав. Казав:

— Ну нічо. Тіше єдєш, дальше будеш.

— Ага, — погоджувалися ми. А що, у нас був вибір?

Десь через годину після виїзду Любаша рішив, що ми уже так далеко, што нє плоха би і паткрєпіцца.

У нас на трьох було гривень десять, ми взагалі-то сподівалися потрапити на вечерю додому, тому сказали Любаші:

— Ми шось не голодні.

А голодні ми були страшенно. Сиділи за столом у кафе й дивилися, як Любаша наминає перше, друге, третє і четверте. Він ще й плямкав голосно, і все нахвалював, і тішився, що все так дешево. Нарешті він повтирав розчервоніле лице і сказав сокровенне:

— Поїхали.

І ми поїхали. Далі. В тому ж темпі. Якщо їхати настільки ТІШЕ, то ДАЛЬШЕ ти будеш в акурат під кінського петра.

— Шось я знову зголоднів. — Любаша нас просто вбив. — Давайте тут перекусимо.

Робити нічого, довелося нам попрощатися з нашими останніми десятьма гривнями. Їх вистарчило, кажись, на порцію борщу, порцію вареників і три чаї. Були ж колись ціни.

— А чо ви так мало берете? — набитим ротом питає Любаша.

— Та шось із баблом не розрахували, — вже не витримую я.

— А. Ну ясно. — І він продовжував, аж лящало за вухами.

Ми все розділили порівну на трьох (тільки від борщу я відмовилася, ненавиджу перші страви), доїли і попросили рахунок. Любаша теж доїдав і кряхтів:

— Такий сервіс… Не дам чайових. Але круто мені, хоч поїсти можу — чехи за все заплатять. Тільки чеки не викинути треба.

Нам принесли наш рахунок.

— О! — осінило Любашу. — До речі. Ви свій щьот не викидайте, дайте мені. Я ще й за це з чехів злуплю. А шо — хай платять, правильно?

— Правильно, Саша, — зітхнула я. — Все дуже точно. Давай поїдемо.

Чи варто казати, що доїхали ми до Франківська в такій годині, що вже ніяка маршрутка до Яремчі

1 ... 71 72
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Добло і зло», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Добло і зло"