Читати книгу - "Дім дивних дітей"

Ми відступили від мерця на поважну відстань, всі, крім Єноха, який сперся животом на лоток, засунув руку в заповнений льодом живіт Мартіна і покрутив нею туди-сюди, немов намацував у холодильнику бляшанку з пивом. Невдовзі він, здавалося, щось намацав, і другою рукою підняв над головою овече серце.

Тіло Єноха конвульсивно здригнулося — і овече серце забилося, чвиркаючи тонко розпиленим розчином із залишками крові. Єнох дихав часто й неглибоко. Здавалося, він спрямовував у серце свою енергію. Я уважно придивився до тіла Мартіна, але воно не ворухнулося. Поволі серце у руці Єноха уповільнило своє биття і зморщилося, змінивши колір на чорно-сірий, мов м’ясо, яке залежалося в холодильнику. Єнох кинув його додолу і простягнув до мене свою розкриту долоню. Я витягнув серце, яке зберігав у кишені, і подав йому. Єнох повторив ту саму процедуру, і якийсь час серце пульсувало і чвиркало, але потім зупинилося так само, як і попереднє. Він зробив третю спробу, скориставшись серцем, яке несла Емма.

Залишилося тільки одне серце — те, що принесла Бронвін. То був останній шанс Єноха. Його обличчя стало ще більш зосередженим, і він, піднявши над домовиною Мартіна останнє серце, стиснув його так, наче зібрався розчавити. Коли ж воно затремтіло й засіпалося, мов двигун, з якого вичавлювали рештки потужності, Єнох скрикнув: «Воскресни з мертвих, чоловіче, воскресни!»

Я побачив легенький, ледь помітний порух. Під льодом щось заворушилося. Я нахилився якомога ближче, видивляючись хоч якісь ознаки життя. Доволі довго не відбувалося нічого, але раптом тіло сіпнулося так різко й потужно, немов крізь нього пропустили тисячу вольт струму. Емма заверещала, і всі ми повідскакували геть від лотка. Коли я наважився знову поглянути на мерця, то побачив, що голова Мартіна повернулася у мій бік, вкрите плівкою око скажено заоберталося, а потім втупило свій погляд у мене.

— Він бачить тебе! — скрикнув Єнох.

Я прихилився ближче. Мрець смердів розритою землею, солоною морською водою і чимось іще — чимось страшним. З його руки поспадали шматочки льоду, вона піднялася, на якийсь час тремтливо завмерла у повітрі, скалічена і синя, а потім опустилася мені на руку. Я подавив у собі бажання відкинути її.

Губи Мартіна розтулилися, щелепа розсунулася. Я нахилився, щоби почути його, але чути не було чого. «Авжеж, чути нема чого, — подумалося мені. — Бо його легені розідрані». Та раптом до мене долетів слабенький звук, і я притиснув вухо мало не до крижаних вуст мерця. Дивно, але мені пригадався стічний жолоб біля нашого будинку, з якого, коли притиснутися вухом до решітки і дочекатися, поки вщухне шум автомобілів, можна було почути шепіт струмка, загнаного під землю, коли будувалося наше місто, але й досі живого, хоча й ув’язненого в тюрму безкінечної ночі.

Решта скупчилися довкола, але я був єдиний, хто почув голос мерця. Перше, що він вимовив, було моє ім’я:

— Джейкобе.

— Так, — відповів я, охоплений страхом.

— Я був мертвий. — Слова виходили з його вуст повільно, тягучі, мов смола. — Я й тепер мертвий, — виправився Мартін.

— Скажіть мені, що сталося, — попрохав я його. — Ви можете пригадати?

Запала тиша. У дірках між дошками свистів вітер. Мрець щось сказав, але я не розчув.

— Мартіне, повторіть, будь ласка.

— Він убив мене, — прошепотів мрець.

— Хто?

— Та мій Старий.

— Ви кажете про Оґґі, вашого дядька?

— Мій Старий, — повторив Мартін. — Він став великим. І дужим, надзвичайно дужим.

— Хто став, Мартіне?

Його очі заплющилися, і я перелякався, що він замовкнув назавжди. Я поглянув на Єноха. Той кивнув: серце у його руці ще билося.

Раптом око Мартіна блиснуло, і він знову заговорив — повільно, але безперервно, наче щось розказував напам’ять.

— Сотню поколінь він спав, скрутившись зародком у череві землі, пророслий корінцями, набираючись у темряві сил, схожий на законсервований літній фрукт, забутий у коморі, аж поки не зродився він з-під лопати фермера, що став грубою повитухою того химерного врожаю.

Мартін замовк; його губи тремтіли. У нетривалій тиші Емма спитала:

— Що то він каже?

— Не знаю, — відповів я, — але щось схоже на вірш.

Мартін знову декламував. Голос його тремтів, але був достатньо гучним, щоби його почули всі.

— Ось лежить він, моторошний та чорний, з юним обличчям кольору сажі, його змарнілі руки — мов вугільні жили, ноги — мов цурпалки усохлої лози!

Нарешті я впізнав того вірша. То був твір, присвячений болотяному хлопцю.

— О, Джейкобе, як я за ним доглядав! — сказав Мартін. — Скло протирав, змінював йому землю, щоби він почувався як вдома, він був для мене як велике поранене дитя. Я за ним так доглядав, а він… — Мрець затремтів, з куточка його ока витекла сльоза й завмерла на щоці. — А він взяв і убив мене.

— Ви про кого? Про болотяного хлопця — чи то про Старого?

— Відішліть мене назад, — попросився Мартін. — Бо мені дуже боляче. — Він стиснув рукою моє плече, і голос його знову ослаб.

Я благально поглянув на Єноха, щоби той допоміг мені.

Єнох міцніше стиснув серце у своїй руці і похитав головою.

— Поспішай, хлопче, — сказав він. — Часу лишилося обмаль.

І тут мене пройняв здогад. Хоча Мартін і казав про болотяного хлопця, його убив не болотяний хлопець. «Вони стають видимими для решти нас, коли харчуються, — сказала мені якось пані Сапсан, — тобто тоді, коли вже надто пізно». Насправді ж Мартін побачив примару-порожняка — вночі, під сильним дощем, вже тоді, коли потвора рвала його на шматки. І переплутав його зі своїм найціннішим експонатом.

Давній страх знову накотився на мене, і мені здалося, що у мене розжарюються нутрощі. Я обернувся до приятелів.

— Його убив порожняк. Він десь на острові.

— Спитай його, де саме, — сказав Єнох.

— Мартіне, де? Мені треба знати, де ви його побачили.

— Будь ласка, відпустіть. Мені так боляче!

— Де ви його бачили?

— Він прийшов до моїх дверей.

— Хто, Старий?

Мартін якось дивно затнувся. Мені важко було на нього дивитися, але я переборов себе і простежив за напрямком погляду його ока, коли воно ворухнулося і зосередилося на чомусь позаду мене.

— Ні, не Старий, — відповів Мартін. — Отой прийшов.

Раптом по нас ковзнув промінь світла, і гучний голос гаркнув: