Читати книгу - "Дім дивних дітей"

— Візьміть ось це, — сказав він. — Я ж сам його не понесу.

— Що це таке? — спиталася Бронвін, розмотуючи ряднину, щоб подивитися. Всередині виявився кавалок коричнюватого м’яса з тоненькими трубками, що стирчали з нього навсібіч. — Ой, та воно ж смердить! — скрикнула вона й відсахнулася.

— Вгамуйся, то всього-на-всього овече серце, — пояснив Єнох, кидаючи мені у руки щось, приблизно схоже за розмірами. Воно смерділо формальдегідом і навіть крізь ряднину було неприємно мокре на дотик.

— Я всю дорогу блюватиму, якщо його понесу, — заперечила Бронвін.

— Ну-ну, хотілося б побачити, як це в тебе вийде, — зіронізував Єнох, але у його голосі почулася легка образа. — Засунь його в кишеню свого макінтоша і ходімо.

І ми вирушили через болото невидимою стрічкою сухої землі. Мені вже так часто доводилося тут бувати, що я забув, що болото може бути дуже небезпечним і впродовж сторіч воно проковтнуло не одну людину. Коли ми вийшли до кургану, я сказав усім застебнути свої плащі.

— А що, як нас хтось побачить? — поцікавився Єнох.

— Просто поводьтеся нормально й невимушено, — відповів я. — Я скажу їм, що ви — мої друзі з Америки.

— А що, як ми побачимо витвора? — спиталася Бронвін.

— Тоді тікайте.

— А якщо Джейкоб помітить порожняка?

— Тоді тікайте так, наче за вами женеться диявол.

Один за одним ми пірнули з тихої літньої ночі до кургану. Все було добре, поки ми не добралися до кінцевої камери, і тоді температура впала, тиск понизився, й почулося ревіння шторму. Він завивав не як плачливе дитинча, а як гучноголосе здоровило. Ми перелякано обернулися на звук, і якусь мить мовчки стояли й слухали, як на виході з тунелю виє вітрисько. Схоже, що там завивала у клітці хижа тварина, якій щойно показали харч. Нічого не поробиш — нам довелося ступити їй у пащеку.

Ми повиповзали навколішках з тунелю — і наче потрапили до якоїсь чорної космічної діри, де зірок не видно, бо їх застували спалахи блискавок. Хльосткий дощ і холоднючий вітер забиралися нам під плащі. У спалахах блискавок, схожих на розлогі дерева, ми скидалися на блідих примар, а далі була ще густіша темрява. Емма, змахуючи кистями, спробувала запалити вогонь, але він, наче несправна запальничка, майже відразу з сичанням гаснув, не встигнувши розгорітися. Тож ми щільніше закуталися у плащі, понагинали голови і побігли крізь дощ та скажений вітер, керуючись не стільки тим, що бачили перед собою, скільки тим, що пам’ятали.

А в місті дощ стукотів у всі вікна й двері, але ми проскочили непоміченими, бо всі острів’яни поховалися по своїх хатах, міцно позачинявши двері та віконниці. Ми бігли вулицями, якими мчали потоки води, оминаючи зірвані вітром шматки черепиці, повз одиноку заблукалу вівцю, яка жалібно мекала, повз перекинутий вітром невеличкий дерев’яний сарайчик, вміст якого висипався на дорогу, — і нарешті вискочили до рибної крамниці. Двері були замкнені, але Бронвін двома потужними ударами ноги висадила їх. Витерши насухо руки об одяг під макінтошем, Емма нарешті спромоглася запалити вогонь. Під витрішкуватим поглядом лосося у скляній вітрині я повів своїх друзів углиб крамниці повз прилавок, де Ділан цілими днями, матюкаючись, зчищав з риби луску, потім ми пройшли у залізні двері з плямами іржі. Обабіч за дверима мостилися невеличкі льодові комори — звичайні сарайчики-прибудови зі стінами з неструганих дощок та бляшаними стріхами. Дошки, мов криві зуби, погано прилягали одна до одної, і в щілини до комірчин залітав дощ. У кожній комірчині стояли по дюжині прямокутних лотків з льодом, встановлених на дерев’яних кóзлах для пиляння дров.

— То в якому із них мрець? — спитав Єнох.

— Не знаю, — відповів я.

Емма присвітила довкола своїм вогником, і ми рушили проходом між лотками, намагаючись вгадати, в якому ж лежить труп більший за трупи риб, але всі вони мали однаковий вигляд: такі собі незакриті домовини з льодом. Ми мали оглянути всі ці домовини, поки не знайдемо загиблого хранителя музею.

— Тільки не я, — відмовилася Бронвін. — Я не хочу бачити його. Я не люблю дивитися на будь-що померле.

— Я теж не люблю, але нам доведеться, — сказала Емма. — Бо ми всі робимо одну справу.

Кожен із нас вибрав собі лоток і розкопував його, мов той пес грядку із заритою призовою кісточкою. Нам довелося руками вигрібати з лотків цілі купи льоду. Я спорожнив один і вже не відчував пальців, коли раптом почув, як верескнула Бронвін. Я обернувся і побачив, як вона, затуливши рукою рота, позадкувала від лотка.

Ми скупчилися довкола подивитися її знахідку. З льоду стирчала рука з вкритими чорним волоссям пальцями.

— Смію сказати, що ми нарешті знайшли шуканого чоловіка, — мовив Єнох. Поприкривавши обличчя руками, ми крізь розтулені пальці піддивлялися, як Єнох зчищає лід, поволі вивільняє спочатку руку, потім тулуб і насамкінець — понівечене тіло Мартіна.

То була жахлива картина. Його викручені кінцівки безладно стирчали навсібіч. Тіло нещасного немов ножицями розпанахали й випотрошили, і тепер замість нутрощів його наповнював лід. Коли ж з’явилося обличчя Мартіна, то всі мимоволі аж охнули, затамувавши віддих. Одна половина лиця — то був суцільний синець зі звислими обривками шкіри — нагадувала розідрану маску. Друга половина була пошкоджена менше, що давало змогу розпізнати Мартіна: підборіддя зі шматком бороди, немов надпиляні пилкою фрагменти щоки і лоба й одне розкрите зелене око, яке вже взялося плівкою і порожньо витріщалося угору. Одягнений лише у труси та порваний махровий халат, він ніяк не міг у такій одежі податися до крутих скель. Хтось — або щось — потягнув його туди.

— Він досить сильно скалічений, — сказав Єнох, окидаючи Мартіна поглядом, мов досвідчений хірург, що оглядає майже безнадійного пацієнта. — І мушу сказати вам, що в мене може нічого не вийти.

— Мусимо спробувати, — сказала Бронвін, хоробро підступаючи до лотка і приєднуючись до решти нас. — Що ж ми, даремно ризикували, добираючись аж сюди? Треба, принаймні, спробувати.

Єнох розкрив свій плащ і видобув з внутрішньої кишені сердце, загорнуте у ряднину. Воно скидалося на стиснуту бейсбольну рукавичку ловця.

— Якщо він оживе, то не дуже зрадіє побаченому, — сказав Єнох. — Тому відійдіть і не кажіть, що я вас не попереджав.

Нас не треба було умовляти.