Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

— У вас якісь підозри є?

— Іване Карповичу, які тут підозри, тут самі загадки!

Ми піднялися широкими сходами і пішли широкими коридорами з високими стелями. Добряче будував Харитоненко, стіни он ледь не в аршин завтовшки, добре мусять тепло тримати. Підлога вся в паркеті, двері наче в палаці. Недарма за цей корпус дворянство йому дали. І не якесь там таємне, про яке ніхто не чув і не бачив, а справжнє, та ще й спадкове.

— Ось ця кімната, — показує Хомутинський на двері, біля яких стоять двоє поліцейських. — Це зі мною, — киває на мене, і ми заходимо всередину. Велика кімната, двері справді тільки одні й два великих вікна, узяті в ґрати. — Тут раніше зберігалася зброя, тому і двері міцні, і ґрати на вікнах. Заради Ксенії Дмитрівни зброю винесли. Думали, що тут безпечно буде, але помилялися.

Проходжу я уздовж стін. Ніде й натяку немає на якийсь потайний хід. Перевіряю вікна Міцні ґрати. Нагорі одного з вікон невеличка кватирка, але в неї хіба що дитина мала пролізе. Або кіт. Онде жмуточок рудої шерсті залишився. Подивився з вікон. Виходять вони у двір головного корпусу, по якому йде алея підстрижених лип.

— О котрій концерт почався? — питаю в Хомутинського.

— Мусив о сьомій, але запізнилися десь на годину, то о восьмій.

— Після першого відділення вже темнувато було?

— Та ну що ви, весь корпус освітлюється електрикою!

— А надворі?

— А до чого тут двір? — дивується Хомутинський. — Ви ж бачите, які тут ґрати на вікнах.

— Ага, не пролізеш. А де був діамант?

— Лежав у столі. Ось тут, у шухлядці, — Хомутинський показує. Стіл стоїть біля протилежної стіни, і шухлядка відкривається від вікна Тобто ось так, щоб стояти з вулиці на підвіконні й якимось дубцем зачепити, то не вийшло б.

— З кімнати щось ще зникло?

— Ні, тільки діамант. У столі ще лежав конверт із грошима, гонораром пані Ксенії, але він залишився на місці.

— Дивно. Чого б і його не прихопити?

— Дуже дивно. А ще дивно, що діамант був застрахований лише місяць тому! — шепоче мені Хомутинський.

— То таки підозри є?

— Іване Карповичу, ми, банкіри, воліємо завжди говорити про конкретні речі, а не про повітря. А тут поки лише загадки.

— Де кадети, які охороняли кімнату?

— На гауптвахті.

— Так нічого і не сказали?

— Запевняють, що не відходили від дверей ані на мить.

— Нічого підозрілого не чули і не бачили?

— Ну, один каже про якесь пищання і шерех за дверима. Але другий не підтверджує. Та й звідки узятися тому шереху, коли зачинена та порожня кімната?

— А що сама пані Ксенія розповідає? Коли востаннє бачила діамант?

— Перед першим відділенням. До неї приходила делегація найкращих людей повіту, Ксенія Дмитрівна була з діамантом. Потім вона залишилася перевдягатися перед виступом. Каже, що поклала діамант у коробку, а коробку в шухлядку. Ось сюди.

— Бачу, ця шухлядка замикається.

— Так, але тоді замок чомусь не працював. Та Ксенія Дмитрівна і уваги на це не звернула, бо ж кімната надійно охоронялася.

— Дивно, чому це замок не працював? — я ближче підійшов і добряче роздивився його.

— Та яка різниця, Іване Карповичу? Ви ж самі бачите, що цей замок легко відмикається ножем. Навіть якби й був зачинений, то нікому б не завадив.

— Ну, тут ви праві. Замок благенький, — погоджуюся я. — А ось кому підуть гроші зі страхової виплати?

— Звісно, що Ксенії Дмитрівні. Але Іване Карповичу, я знаю вашу позицію підозрювати геть усіх. Та тільки не в цьому випадку, бо ж вона справді вбита горем! Ви б бачили, як вона переймається!

— Просто сам діамант як подарунок Великого князя вона б не змогла продати без шкоди для репутації, а ось гроші від страхової виплати можна отримати і використовувати.

— Ксенія Дмитрівна отримує одні з найвищих гонорарів в імперії. Тільки у Шаляпіна більші. То заради чого їй іти на злочин, який може зіпсувати їй усе життя?

— Тут ви праві, Миколо Ісидоровичу.

До кімнати зазирає поліцейський.

— Приїхали! — каже він у захваті. Хомутинський поспіхом виводить мене з кімнати.

— Я побіг зустрічати цього Гольмца. Боря дуже просив автограф від нього.

— Так, звісно.

Я став в куточку біля вікна. За кілька хвилин у коридорі з’явився цілий почет, що урочисто прямував за якимось чоловіком у сірому костюмі й дивному капелюсі. А ще з довгим шаликом, закрученим кілька разів навколо шиї. Дивно, чого це він із тим шаликом, хоча зовсім не холодно. Чоловік тримав у роті люльку і з мудрим виглядом кивав головою на слова начальника корпусу, який аж уклонявся дорогому гостю.

— Ось кімната, де й стався злочин. Ми дуже сподіваємося на вашу допомогу, містере Гольмц!

— Окєй! Я намагатись вам допомога і шукав «Зірка Сход», сер, — сказав він із якоюсь дивною вимовою, а всі, хто його слухав, чиновники та пани, так зраділи, наче він узяв і дістав з кишені діамант. — Мені потрібен вивчити місце злочин, але мені не можна заважав! Тільки ви і ви, — він тицьнув у начальника корпусу і в Хомутинського.

— А я! — підскочив граф Маєвський.

— І ви, — чомусь скривився Гольмц.

Оці четверо увійшли до кімнати, а всі інші залишилися в коридорі. Збуджено обговорювали, що англієць просто чаклун якийсь. Уперше в житті побачив начальника корпусу, а одразу сказав, що той воював на Японській, був поранений у ліву ногу, любить мадеру, вдома має котів і їздить лише машиною.

— Наче наскрізь бачить! Ото як сказав це Гольмц, так полковник аж сторопів! І знав же, що найкращий сищик світу приїхав, але щоб ось так наскрізь усе бачив, то не чекав!

Далі почали обговорювати минулі подвиги цього Гольмца. Спочатку про собачку якусь страшенну, яка людей лякала, а він її вбив, потім щось про рудих і про змій. Мені цікаво було слухати, бо чим більше знаєш, тим краще, але треба ж таки діамант пошукати, то пішов. Спитав у місцевих, де гостьові апартаменти, провели мене.

— Я від лікаря. Мушу пульс виміряти, — збрехав солдату, який на сторожі стояв, і пройшов усередину. Постукав у двері.

— Хто там? — почув голос Жіночий і