Читати книгу - "Йов. Фальшива вага"

до Каптуракової оселі. Мороз був дуже сильний, на щастя, можна було наважитися піти болотами. Він вичекав у лісі, поки остаточно споночіло. А тоді вирушив на південь, тією дугою, що її болота витворювали навколо містечка. Хоча мороз і був благословенням, але морозив усе одно люто. Він колов і шматував усе тіло. В тому короткому хутрі, яке мав на собі Ядловкер, він мерз так самісінько, як коли б був у самій сорочці.

Була вже глупа ніч, коли він дістався до Каптуракового дому. І тут його з подвійною силою здолав страх, якого він дорогою щосили в собі притлумлював: що жандарм уже десь тут його підстерігає. Врешті він наважився тихесенько постукати у віконницю. І відітхнув з полегші, побачивши, що Каптурак виходить. Каптурак жестом підкликав його. Новий острах навалився на нього: А чи можна довіряти самому Каптуракові? — Але ж кому тоді? — сказав він собі наступної миті й підійшов.

Вони увійшли, Каптурак вислав жінку до кухні.

«Сідай, Ядловкере, — сказав Каптурак. — Ну, і що ти виробляєш? Хочеш погубити і себе, і мене? Ти дорослий чоловік? Чи дітвак? Попустувати закортіло? Як школяреві якомусь?»

«Я не міг інакше», — сказав Ядловкер.

«Мабуть, тебе впізнали, — сказав Каптурак. — Адже я відразу після тієї пригоди чув її у викладі Литвака. І відразу зрозумів, що то ти. Звісно, по собі не показав. Ну, і що ти тепер збираєшся робити?»

Напівзамерзлий і безпорадний Ядловкер — його вуха палали геть червоно, обабіч голови, такі собі червоні ліхтарі — сказав:

«Нічого не знаю!»

«Я постановив, — пояснив Каптурак, — замкнути тебе. В мене тобі буде навіть ліпше, ніж у Золочівській цюпі».

Де ховають гостя в небезпеці? Недосвідчені ховають його в пивниці. І це неправильно. Коли надходять із обшуком, жандарми насамперед ідуть до пивниці. А з пивниці вже не втечеш. Натомість досвідчені люди замикають гостя в небезпеці на стриху. Туди жандарми йдуть насамкінець. Крім того, згори все ліпше чутно. По-третє, є дахове віконце. Маєш свіже повітря і можна вчасно чкурнути. Отож і Ядловкер подрапався стрімкою драбиною, що вела на стрих. Ослінчик і сінник, пляшку шнапсу і коновку води — ось і все, що він дістав на додачу.

Каптурак побажав йому на добраніч, пообіцяв регулярно приносити їсти — і пішов. Задля надійности він іще й закрив засувку, прироблену до стрихового люка. Зійшовши драбиною додолу, він на хвильку зупинився і замислився. Він розмірковував, чи забирати драбину, чи ні. І врешті-решт вирішив таки забрати. Він виніс її на подвір'я і спер на дах. Він постановив подавати Ядловкеру їжу лише через дахове віконце.

На стриху було холодно, ще холодніше, ніж у камері, тому Ядловкер роздер сінник у головах і цілком запорпався в нього, на голову він насадив своє хутро. Крізь дахове віконце, яке зачинялося не до кінця, біло-синьо сяяла прозора від морозу ніч. Перш ніж заснути, він іще побачив непорушних лиликів, що попричіплювалися над ним до шнурків для білизни. Уперше в житті шаленець Ядловкер боявся. І з чистого страху запав у глибокий, однак неспокійний сон.

Уранці-рано він прокинувся, гіркий повів крижаного ранку збудив його. Він ледве виліз зі свого мішка, хлебнув ковток із пляшки, одягнув хутро і підійшов до дахового віконця. Хмари свіжопробуджених ворон колами літали над дахами, скидалося на те, що вони літають лише, аби зігрітися. Він побачив, як сходить червоне сонце, — виглядало воно, мов помаранча, — і на його вид відчув голод. Він знав, що йому доведеться прочекати ще добрих дві години, перш ніж надійде зі сніданком Каптурак. Він прислухався до люка, биті дві години він переймався лише своїм голодом. Йому здавалося, що той голод — справа голови, а не шлунку. Нарешті увійшов Каптурак, із чаєм і хлібом, але не через люк, а через дахове вікно. Він дуже обережно подав принесене, на короткому шляху догори драбиною чай уже вистиг, така була холоднеча. Ядловкер їв і пив похапцем.

«Нічого нового?» — ось усе, що він запитав.

«Ще ні», — відповів Каптурак, знову зійшов драбиною додолу і поставив її трішки збоку.

Наситившись, Ядловкер почав перейматися іншими думками і відчуттями. Раптом, невідомо чому, він подумав про чудових коропів і щук, що він їх щочетверга продавав на рибному ринку. Особливо він перейнявся думкою, що для того, аби їх забити, він хапав рибин за хвіст і товк головою об якийсь камінь. При цьому йому пригадалося, що людей убивають навпаки. Беруть камінь — ним може бути і цукрова кеґля — і товчуть ним по голові. Дивні думки приходять, коли сидиш зачинений на стриху. Думається, приміром, що в житті є вороги, а найбільшим із-поміж усіх ворогів є айхмістр Айбеншютц, причина усіх лих, до того ж коханець Евфемії. Самешкін теж її коханець, але це зовсім інша справа. Самешкін має на неї всі права, до того ж він не урядник. Окрім того, він не запроторював Ядловкера до криміналу. Якби Айбеншютца не існувало, можна було би преспокійно собі жити. Навесні Самешкін піде. Вахтмістра Сламу перевели. А хто впізнає Ядловкера з білявою бородою? Адже в цій місцевості крутиться так багато різних чужинців! Та й не Ядловкер він ніякий. Він уже раз міняв ім'я! Вже хапав риб за хвости і товк головою об камінь. Із людиною все навпаки. Беруть цукрову кеґлю і нею ззаду б'ють по голові! Але де? І коли? Айбеншютц не розгулює поночі одеськими портами.

Якби Айбеншютц десь подівся, можна було би преспокійно собі жити. Але він є. Його не сміє бути, його не сміє бути, думає Ядловкер. Його більше не повинно бути. Ось про що він думає невпинно. Ворони іноді сідають на дахове віконце. Ядловкер кидає їм недоїдки. Він сидить і мерзне, і чекає весни, свободи і помсти.

XXXVIII

Одного дня приключилася така ось дивовижа: старший державний лісничий Степанюк знайшов у прикордонному лісі повішеного чоловіка. Він був холодний, закоцюблий і синій, коли його відрізали. Повітовий лікар Киньовер сказав, що він мертвий уже багато днів, десь зо тиждень тому повісився. Це був якийсь незнайомець, і жандарм Пйотрак сповістив слідчого суддю. Той приїхав зі Золотогрода. Він передав тіло тамтешній трупарні. З усього повіту, в певні дні, по тузині, запрошували мешканців, аби вони розпізнали тіло. Та їх і не довелося запрошувати. Вони сходилися самі, суто з цікавости. Пішов і Самешкін, хоча його й не запрошували, бо він не належав до цього повіту, пішов із цікавости. Втім, саме він єдиний і впізнав покійного: ним виявився пастух коней