Читати книгу - "Йов. Фальшива вага"

кількість і якої страхітливої якости були ці продукти! У крихітній, у темно-синій колір помальованій кухоньці все мішалося. Це виглядало так, ніби діти бавляться в продавців. Мішечок із цибулею і часником спочивав на великому відрі з квасним молоком. Родзинки і мигдаль купками розташувалися на білому сирі, відділені від підложжя лише провощеним папером. Над двома дзбаночками вершків повмощувалися — щось на кшталт левів-охоронців — дві руді кицьки. Посередині, з плафона, на чорному дерев’яному гаку звисала велика заіржавіла вага. А важки вишикувалися на підвіконні.

У цій місцевості не було аж таких бідних людей, щоби мусили купувати в Блюми Зинґер. І все ж їм якось удавалося виживати — так Господь помагає бідакам. Трішечки серця дарує Він багатіям, тому час від часу приходить котрийсь із них і купує щось, чого зовсім не потребує і що зараз же на вулиці викине.

XXXVI

Ото така була та крамничка, до якої наступного ранку вдерлися айхмістр Айбеншютц із жандармом Пйотраком. Хоча лютував мороз, перед крамничкою все ж негайно зібрався добрий тузинь людей, а з єврейської школи навпроти повибігали діти. Було десь коло восьмої ранку, і Мендель Зинґер якраз повертався з молитви. Побачивши стовпотворіння перед своєю хижкою, він злякався, бо подумав, що горить. Декотрі з цікавих побігли йому назустріч, волаючи: «Приїхав жандарм! Айхмістр приїхав!» Він вбіг усередину. Він налякався ще більше, ніж якби то була пожежа. В нього вдома, з плоті й крові, стояв жандарм із рушницею, в той час як Айбеншютц перевіряв товари, ваги і важки. Дві кицьки кудись поділися.

Вершки скисли, молоко звурдилося, в сирі завелися хробаки, цибуля підгнила, родзинки запліснявіли, фіґи пересохли, вага не мала опертя, а важки були фальшиві. Тоді взялися до службових справ. Слід було списати. Коли жандарм витягнув свою велетенську чорну, обтягнену ґофрованим шовком книженцію, Менделеві Зинґеру та його жінці здалося, що він скерував на них найнебезпечнішу зброю з усіх можливих. Айхмістр диктував, а рудий жандарм записував. Пожежа була б, порівняно із цим, дріб'язком.

Кара складала рівно два ґульдени сімдесят п'ять кройцерів. Не сплативши її, не вільно було далі провадити торгівлю. Закупівля нової ваги і нових важків коштувала ще три ґульдени. А звідки отакому Менделеві Зинґеру взяти два ґульдени сімдесят п'ять кройцерів, а потім іще три ґульдени? Бог милостивий, але він не дбає про такі мізерні суми.

Ось що подумав Мендель Зинґер. Тому він наблизився до айхмістра, скинув свою хутряну шапку і проказав: «Ваша гідносте, пане генерале, прошу вас, викресліть оте все. Ви ж бачите, в мене жінка й діти!»

Айбеншютц бачив ці худющі, здійняті догори руки, ці впалі, кощаві щоки, цю ріденьку, нужденну борідку і ці чорні, вогкі, благальні очі. Йому хотілося щось сказати. Йому хотілося, наприклад, сказати: «Це неможливо, чоловіче добрий, такий закон». Ба йому навіть хотілося сказати: «Я ненавиджу цей закон і себе самого на додачу». Та він нічого такого не каже. Чому ж він нічого не каже? Бог запечатав йому уста, і жандарм уже відштовхує Менделя Зинґера. Одного його погляду вистачає. Його погляд — як кулак. І вони йдуть, прихопивши із собою важки, вагу і чорну книгу.

Якщо пані Мендель сьогодні хоч щось продасть, навіть якщо це буде одне-єдине миґдалеве зеренце, її на довгі місяці запроторять до цюпи.

Кілька цікавих і діти, що підслуховували надворі, сипонули врозтіч.

«Не повинні ми були цього робити! — каже Айбеншютц Пйотракові. — Він усе ж чесний чоловік!»

«Немає чесних людей! — відказує жандарм Пйотрак. — А закон є закон».

Але навіть жандармові якось не по собі.

Вони поїхали на службу, передали всі сконфісковані речі писареві; в обох з'явилося відчуття, що незле було би чогось та й випити. Гаразд! Отож вони поїхали до Литвакової корчми.

Сьогодні була середа, тобто базарний день в Золотогроді, і корчма була переповнена селянами, євреями, торговцями худобою і конокрадами. Коли айхмістр і жандарм умостилися, за великим столом, за яким на гладко відгембльованих лавках, тісно одне коло одного вже сиділо зо два тузині люду, там спершу поповзло підозріливе мурмотіння і перешіптування, тоді заговорили голосніше і хтось вимовив ім'я Менделя Зинґера.

Цієї миті з лавки навпроти підвівся якийсь присадкуватий, широкоплечий, довгобородий чоловік. Великою дугою плюнувши через увесь стіл, понад усіма склянками, він із неабиякою майстерністю влучив просто айхмістрові в чарку. «Решта не забариться!» — вигукнув він і розчинився у великому тлумі. Всі посхоплювалися зі своїх лавок, Айбеншютц із жандармом спробували перестрибнути через стіл. Утім, до дверей вони дісталися якраз тієї миті, коли широкоплечий бородань їх розчахнув. Іще якийсь час вони дивилися йому вслід, як він утікає білим, засніженим гостинцем. Він біг дуже швидко — темна, густа риска на білому снігові — у бік ялинового лісу, що ріс обабіч шляху. Він зник ліворуч, наче ліс його проковтнув.

Було пополуднє, вже почало смеркатися. Сніг набув ледь синявого відтінку.

«Ми ще його запопадемо», — сказав жандарм.

Вони повернулися.

Жандармові Пйотраку цей трафунок справді не давав спокою. Якби він не був при повному обладунку і не мав на собі цих важеленних зимових чобіт, приписаних йому, зрештою, за реґламентом, він, либонь, помчав би за бігуном. Зрештою, він був переконаний, що ще знайде того і спіймає, і це трохи втішало його. Правдоподібно, це був якийсь важкий злочинець. Він сподівався, що це був якийсь важкий злочинець.

Жандарм Пйотрак допитав усіх у корчмі, але ніхто не схотів пізнати негідника. «Він звідкись не звідси!» — казали люди.

В Айбеншютца було таке відчуття, що десь він уже цього чоловіка бачив. Але не міг пригадати, де і коли. Ніч запанувала в його бідолашній голові, і ніяк не хотіло світати. Він пив, аби посвітлішало, але від того робилося ще темніше. Він відчував, як багато людей навколо ненавидять його — багато, як ніколи.

Нарешті вони встали, всіли до саней і поїхали у Шваби.

«Каптурак напевно знатиме, хто то був!» — сказав дорогою жандарм.

Айхмістрові нічого на думку не спадало. За хвилю він сказав:

«Та мені байдуже!»

«Але тільки не мені!» — відказав затятий Пйотрак.

XXXVII

Уже багато тижнів Ядловкер відсиджувався в Каптураковому домі. І вже не витримував, отож улаштував собі невеличку виправу. Гадав, у базарний день у Золотогроді, тим паче в Литваковому шинку, він уже напевно не зустріне жодного урядника. Аж тут — гульк: надходять новий жандарм і старий ворог, той Айбеншютц. Необачно, ба навіть легковажно було привертати увагу тим плювком.

Надзвичайно плутаними і складними шляхами дістався він із лісу, в якому канув,