Читати книгу - "Таємна історія"

засуджував, — аж доки мені не стукнуло: та ці ж люди, мабуть, не асоціюють нас із університетом. Десь ближче до Гемпдена нас, певно, вже проштрикнули б миттєві несхвальні погляди: знову ці діти згори, від яких буде багато галасу та мало чайових. Тут же ми просто незнайомці, причому рідкісні.

Ніхто не прийшов прийняти наше замовлення. Вечеря з’явилася наче за помахом чарівної палички, і в грубих порцелянових полумисках із портретами президентів (аж до Ніксона) по периметру нам подали смажену свинину, бісквіти, ріпу, кукурудзу й мускатний гарбуз.

Офіціант, червонолиций хлопчина з обгризеними нігтями, трохи забарився біля нас і нарешті сором’язливо запитав:

— Народ, а ви з Нью-Йорка?

— Ні, — відповів Чарльз, забираючи тарілку з бісквітами з-перед Генрі. — Ми місцеві.

— З Гусатоніка?

— Ні, я про Вермонт у цілому.

— Не з Нью-Йорка?

— Ні, — весело заперечив Френсіс, краючи свинину. — Я от із Бостона.

— Я там був, — закивав головою вражений парубок.

Френсіс розгублено всміхнувся й потягнувся до таці.

— Це ж вам, ма’ть, подобається команда «Ред сокс»?

— Точно. Вгадав, — погодився Френсіс. — Трохи є. Та, по-моєму, вони вже й забули, коли вигравали бейсбольний матч, правда?

— Ну, інколи виграють. Але перше місце в чемпіонаті їм навряд чи світить.

Офіціант переминався з ноги на ногу, намагаючись придумати, як продовжити розмову, коли Генрі поглянув на нього й несподівано сказав:

— Сідайте. Повечеряєте разом із нами?

Хлопчина трохи недолуго повіднікувався, а потім таки підтягнув і собі стільця, хоча їсти з нами навідріз відмовився; за його словами, їдальня зачинялась о восьмій і сьогодні навряд чи нагодяться ще які-небудь клієнти.

— Ми ж не на шосе стоїм, — казав він. — І тутешній народ в основному рано лягає.

Ми з’ясували, що хлопця звуть Джон Дікон. Він був мій одноліток (справив двадцятирічний ювілей) і два роки тому закінчив середню школу Іквінокс аж ген у самому Гусатоніку. Потім працював у дядька на фермі, а робота офіціанта для нього поки що новина. Сюди він прийшов, щоб зайнятися чимось узимку.

— Я тут тільки три тижні, — говорив він. — Мені тут подобається, їжа хороша, та й годують задурно.

У Генрі, котрий зазвичай недолюблював οἱ πολλοί (широку категорію населення, що включала різних людей, починаючи від підлітків зі стерео та закінчуючи деканом у Гемпдені, заможним чоловіком із дипломом Єльського університету за спеціальністю «американознавство») і наражався на зустрічне ставлення від них, цілком природно, однак, виходило спілкуватися з біднотою, простими людьми, селянами. Його зневажали в адміністрації Гемпдену, але любили всі прибиральники, садівники та кухарі. І хоча він не ставився до них як до рівні (він узагалі нікого не вважав рівним собі), але й не ховався за дружньою поблажливістю, що так часто притаманна багатіям.

— Здається, порівняно з минулими епохами ми стали набагато більшими циніками щодо хвороб та бідності, — колись заявив Джуліан. — В Америці грошовиті люди намагаються імітувати рівність із незаможними в усіх аспектах, крім фінансів. Але ж це неправда! Чи пам'ятає хтось визначення, яке Платон дав Справедливості в «Державі»? Справедливість існуватиме тоді, коли всі працюватимуть на своєму рівні й не пхатимуть носа в чужу справу. Бідний, який хоче піднятися вище за свій стан, ступає на шлях недолі. І тим бідним, які мудрі, це добре відомо, як, власне, і тим багатим, що теж мудрі.

Зараз я не певен, що Джуліан мав рацію. (Бо якщо це правда, то яке місце в його ієрархії належить мені? Статус хлопчиська із Плано, котрий миє лобове скло автівок за винагороду?) Однак Генрі, безперечно, був настільки впевнений у своїх здібностях, настільки комфортно почувався у своєму становищі, що примудрявся справляти на решту (зі мною включно) дивний вплив: з ним ти в будь-якому разі відчував комфорт, незалежно від свого нижчого місця та статусу. Бідних людей переважно рідко вражали його манери, хіба що в найбільш загальних рисах, що не заважало їхньому захопленню, і тому їм удавалося зазирнути глибше, де вони бачили справжнього Генрі, того, котрого знав я: тихого, чемного, багато в чому настільки ж простого й прямолінійного, як і вони самі. І цю рису він поділяв із Джуліаном, якого обожнював люд із навколишніх ферм, так само як подекуди із захопленням розповідають про Плінія, що в ньому душі не чули злидарі Комо та Тіфернума[134].

Більшу частину вечері Генрі з тим парубком спілкувались у щонайтеплішій атмосфері, вдаючись до подекуди загадкових, як на мене, слів про нерухомість в околицях Гемпдена й Гусатоніка: зонування, проектно-конструкторські роботи, вартість землі поакрово, меліорація, правовий титул — і взагалі, що кому належить. А ми просто їли та слухали. Таку бесіду можна було підслухати на першій-ліпшій заправці в селі або ж у провінційному магазині. Та для мене чути її здавалося справжнім щастям і відчуттям гармонії у світі.

Озираючись назад, я й досі дивуюся, чому фермерові-небіжчику не вдалося повноцінно полонити таку хворобливу та істеричну уяву, як моя. Я завиграшки можу уявити химороду нічних кошмарів, що їх здатна породити така пригода (наприклад, уві сні ти відчиняєш двері в аудиторію, а там за партою сидить безлика примара у фланелевій сорочці; або вона ж відривається від роботи на дошці та озирається поглянути на тебе), проте, мабуть, це вже очевидно, що я взагалі рідко згадував про мерця, тільки тоді, коли про нього так чи інакше хтось нагадував. По-моєму, решта переживала про вбитого не більше, а то й менше від мого, адже вони всі так довго залишалися в доброму гуморі й продовжували жити по-старому. Це все просто жахливо, але труп видавався такою собі декорацією, реквізитом, який затемна виніс на сцену технічний персонал і поклав до ніг Генрі, щоб той його виявив, коли запалають вогні рампи. Від його закривавленого німотного образу із застиглим поглядом тебе завжди проймає frisson[135], та шкоди він практично не завдає, особливо порівняно з цілком реальною та нав’язливою загрозою, яку, на мій погляд, почав становити Банні.

Незважаючи на дружню, про людські очі, збайдужілу стабільність своєї вдачі, Банні мав насправді абсолютно непередбачуваний та вибуховий характер. На це існувало багато причин, але головною серед них була його патологічна нездатність думати про наслідки перед будь-яким своїм учинком. На всіх вітрилах Банні ходив по світу виключно під недалекоглядним вітром імпульсивності та звички, упевнений, що прокладений ним курс обминає всі значні перешкоди, які не можна було б здолати банальним наскоком та інерцією. Та за нових обставин, що склалися навколо вбивства, інстинкти Банні стали його підводити. Образно кажучи, старий і перевірений фарватер у пітьмі змінився, тож автопілот,