Читати книгу - "Таємна історія"

Сторонньому спостерігачеві він міг здатися тим самим старим веселим Банні, який ляскав людей межи плечі, їв у читальній залі бісквіти Twinkie та шоколадні тістечка Ho Hos, впускаючи крихти на сторінки своїх грецьких підручників. Проте за оманливим фасадом відбувались однозначні та зловісні зміни, про які я вже починав здогадуватися. З часом вони стали проявлятися тільки сильніше.

Інколи здавалося, що взагалі нічого не сталось. Ми ходили на заняття, виконували домашні завдання з греки й удавали перед самими собою та широким загалом, нібито все гаразд. Інколи мене підбадьорювала думка, що Банні, попри свій явно неврівноважений внутрішній стан, жив безтурботно, як звик раніше. Тепер-то я розумію: щоденна рутина була тим єдиним, що тримало його вкупі. Єдина реперна точка, за яку він учепився несамовитою хваткою, наче собака Павлова. Частково через звичку, частково тому, що не мав чим замінити старий спосіб життя. І решта, по-моєму, відчували: незмінність старого ритуалізованого укладу важлива для Банні, — тому не порушували порядку, намагаючись заспокоїти Едмунда. Крім мене. А ще я не мав ані найменшої гадки про те, наскільки далеко сягала його неврівноваженість. Аж до однієї події.

На вихідні ми поїхали за місто до Френсіса. Якщо не рахувати ледве помітної напруги, що постійно давалася взнаки в спілкуванні з Банні в той період, у цілому справи йшли більш-менш спокійно, і того вечора за столом він поводився добре. Коли я йшов спати, то він, абсолютно звичайний за всіма зовнішніми проявами, усе ще допивав рештки вина та грав у нарди із Чарльзом. Проте опівночі мене розбудило гучне незв’язне волання з кімнати Генрі далі коридором.

Я підвівся й увімкнув світло.

— Чорт, тобі ж усе пофіг, правда? — почувся вереск Банні, і щось важко гупнуло, нібито книжки полетіли зі стола на підлогу. — Все, крім, бляха-муха, себе рідного? Ти й усі інші! Цікаво, виродку, що подумав би Джуліан, якби я сказав йому хоча б дещо?.. Не чіпай мене! — завищав він. — Геть!..

Знову щось загуркотіло, ніби ціла шафа впала. Пролунав гучний, сердитий голос Генрі. Але Банні й тут його перекричав:

— Давай! — Я певен, тепер уже точно не спав весь будинок. — Тільки спробуй мене зупинити. Я тебе не боюся. Та мене нудить від тебе, підор, фашист, пархатий жлоб і жид!..

Цього разу не тільки гуркотіло. Тріщали розламувані меблі. Бахнули двері. Хтось пробіг у хол. Приглушене схлипування: хтось страшенно, захлинаючись, ридав не одну хвилину.

Близько третьої години, коли все стихло і я збирався знову заснути, у холі зачулися тихі кроки, і після короткої паузи до мене у двері хтось постукав. Це був Генрі.

— Святі небеса, — промовив він розгублено, роздивляючись мою кімнату, нерозстелене ліжко під балдахіном та одяг, розкиданий на килимку поруч. — Радий, що ти не спиш. Я помітив, що у дверях світиться.

— Господи, що у вас там відбулося?

Генрі провів рукою по скуйовдженій чуприні.

— А як ти гадаєш? — тупо глянув на мене. — Не знаю, чесно. Мабуть, я щось таке зробив, від чого він завівся, але, повір на слово, я жодного уявлення не маю, як саме це сталося. Я сидів читав у себе, він прийшов і заявив, що йому потрібен словник. Фактично він попросив мене дещо перевірити і… у тебе часом немає аспірину?

Я сів на краю ліжка й покопався в шухляді тумбочки: серветки, окуляри для читання, брошурки «Християнської науки»[136] котроїсь із підстаркуватих родичок Френсіса.

— Ніде не бачу. Так що сталося?

Генрі зітхнув і важко опустився в крісло.

— У мене в кімнаті є аспірин, — промовив він. — У бляшаній коробочці, що лежить у кишені пальта. І сигарети з нею. Принесеш?

Генрі виглядав дуже блідим і приголомшеним. Мені аж здалося, що він занедужав.

— У чому справа?

— Не хочу туди йти.

— Чому?

— Банні заснув на моєму ліжку.

Я поглянув на нього.

— Ох ти ж Боже мій. Я точно не збираюся…

Генрі втомлено відмахнувся.

— Там усе нормально. Повір. Я просто геть не в гуморі там об’являтися. А Банні спить міцно.

Я тихо вийшов із кімнати і пройшов далі коридором. Двері до Генрі були в самісінькому кінці. Затримавшись перед ними й поклавши пальці на круглу ручку, я добре розчув характерне хропіння Банні.

Незважаючи на те, що вже чув раніше, до картини, яка постала перед очима, я виявився неготовий: осатаніло розметані всюди книжки, перевернутий туалетний столик, чорний ротанговий стілець із вивернутими ніжками (точніше, його рештки). Торшер відкидав криву тінь і дарував помешканню нерівномірне шалене освітлення. У центрі всього перебував Банні, обличчям він зарився у твідовий рукав піджака, а одна нога, усе ще взута в черевик-броґ, звішувалася з краю ліжка. Відкритий рот, мішки під очима, що здавалися чужими через відсутність окулярів. Банні пихкав у ніс та бурмотів уві сні. Я схопив речі Генрі та вшився звідти так швидко, як тільки зміг.

Наступного ранку Банні спустився снідати понурий та з підпухлим обличчям, коли ми з Френсісом та двійнятами вже доїдали свої порції. На наші незграбні привітання він нічого не відповів, натомість рушив навпростець до кухонної шафки, насипав собі кукурудзяних пластівців і залив їх молоком. За стіл він сів, не сказавши нікому ні слова. У ніяковій тиші, що несподівано запала між нами, клацнули вхідні двері. То прийшов містер Гетч, і Френсіс, вибачившись, побіг до нього. Поки вони двоє щось собі тихцем обговорювали в передпокої, Банні насуплено хрумтів своїм сніданком. Збігло кілька хвилин. Я кинув зизий погляд на згорбленого над своєю тарілкою Банні, аж раптом позаду у вікні, аж ген за садом, визирнула далека постать пана Гетча, що крокував двором у напрямку сміттєвої купи з чорними, витіювато понівеченими останками ротангового стільця.

Хоч як ці спалахи істерії лякали нас, траплялися вони нечасто. З іншого боку, вони свідчили про глибину переживань Банні й ступінь нестерпності, якого він міг досягти, скориставшись будь-яким приводом. Найбільше він сердився на Генрі. Генрі його зрадив, Генрі постійно ставав мішенню його зривів. Хоча саме Генрі найменше діставалося від Банні у звичайні дні. Решта ж його постійно бісила. Наприклад, він був ладен визвіритись на Френсіса за надто кучеряво виражену думку, абсолютно неочікувано вибухнути гнівом, коли Чарльз хотів почастувати його морозивом. У випадку з Генрі він чинив так само банально й свавільно, але уникав колотнечі через дрібниці, незважаючи на