Читати книгу - "Таємна історія"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Ми довго дивились одне на одного.
— Ти захворів? — поцікавилася вона.
У темряві зблиснув золотий браслет. Я гикнув. Відповідь давалася мені нелегко.
Вона знову підвелася.
— Мабуть, мені краще піти. Пробач, що потурбувала. Я приходила спитати, чи ти не хочеш із нами проїхатися.
— Що?
— Проїхатися. Не переймайся, тоді іншим разом.
— Куди?
— Кудись. Нікуди. За десять хвилин мені треба зустрітися із Френсісом у Трапезній.
— Ні, зажди. — Мене проймало відчуття дивовижі. Наркотична важкість солодкими путами сковувала всі рухи, і я уявляв, наскільки чудово було б у присмерку пройтися з нею (усе ще під дією сну, зачарування) до Трапезної.
Я зіп’явся на ноги — ця дія забрала в мене вічність, підлога тікала з-перед очей, наче завдяки якомусь непевному органічному процесу я просто підріс, — і підійшов до шафи. Під ногами все погойдувалося, немов палуба дирижабля. Я відшукав пальто й шарф. З рукавичками не став заморочуватися.
— Я готовий.
Вона знову здивовано зморщила лоб.
— Надворі геть не спекотно. Може, ти хоч би взувся?
Ми чалапали до Трапезної по мокрому снігу й під холодним дощем. Нас уже чекали Генрі, Френсіс і Чарльз. Наш склад одразу впав мені в очі — всі, крім Банні. У цьому ховалося якесь значення.
— Що відбувається? — спитав я.
— Нічого, — відповів Генрі, креслячи візерунки на підлозі блискучим гостряком своєї парасольки. — Просто вирішили проїхатися. Мені спало на думку, — додав він, — що було б непогано забратися геть із території університету й десь повечеряти…
«Без Банні», — підтекстом прозвучало в його словах, вирішив я. Де ж він? Кінчик парасольки Генрі зблиснув. Я підвів погляд і помітив, що Френсіс дивиться на мене, звівши брови.
— Що вже не так? — роздратовано поцікавився я, похитуючись на порозі.
Він весело, з присвистом видихнув:
— Ти п'яний?
Вони всі спостерігали за мною з кумедними виразами на обличчях.
— Так, — огризнувся я. Це була брехня, але нічого їм пояснювати мені особливо не хотілось.
* * *
У похмурому небі кублився туман, сіючись дрібною мжичкою в кронах дерев, від чого навіть знайомі пейзажі Гемпдена ставали байдужими й далекими. Долинами розлилася біла мла, і в холоднім присмерку повністю загубилася, заховалася навіть маківка гори Катаракт. Без неї, цієї всюдисущої вершини, яка в моїх відчуттях надавала приземленості всьому Гемпдену та його околицям, мені стало важко орієнтуватись, і, незважаючи на те, що цим шляхом я вже їхав чи не всоте, мені все одно здалося, що ми прямуємо в чужий, не позначений на мапах край. Генрі за старою звичкою вів машину швидко, покришки вищали на мокрому чорному асфальті й розхлюпували воду з калюж по узбіччях.
— Я приглянув це місце десь із місяць тому, — проказав він, пригальмовуючи перед білою фермою на горбі із засніженим пасовищем, поцяткованому стюкованою в рулони соломою. — Його все ще продають, але, як на мене, хочуть забагато.
— Скільки тут акрів? — поцікавилася Камілла.
— Сто п’ятдесят.
— Навіщо тобі здалося стільки землі? — Вона змахнула рукою, щоб прибрати волосся з очей, і я знову помітив відблиск її браслета: «Волосся розмаяне, на устах волосся брунатне»[130]. — Ти ж не сільським господарством намислив займатися, ні?
— Я вважаю, — відповів Генрі, — що чим більше землі, тим краще. Я б залюбки завів таке хазяйство, щоб із мого дому не було видно ні шосе, ні телеграфного стовпа, ні будь-чого іншого, що мені осоружне. У наш час і нашу епоху, це, мабуть, уже неможливо. Та й ця ферма розташована практично на трасі. Але є ще одна, яку я бачив одразу за кордоном штату, в сусідньому Нью-Йорку…
Здійнявши фонтан бризок, повз нас, повискуючи колесами, промчала вантажівка.
У мене складалося враження, що всі навколо спокійні та розслаблені. І, по-моєму, я знав чому. Просто з нами не було Банні. Теми уникали з підкресленою байдужістю; а він же, мабуть, лишився десь там, саме чимось займався в цей момент, та я не хотів нічого питати. Я відкинувся на спинку сидіння й дивився на сріблясті криві доріжки, що лишали по собі краплі дощу, які вітер розмазував по склу навпроти мене.
— Якби я й купувала десь будинок, то тільки тут, — промовила Камілла. — Гори мене завжди приваблювали більше, ніж морське узбережжя.
— Мене теж, — погодився Генрі. — У цьому мої смаки радше еллінські. Мене не цікавить вихід до моря, натомість — віддалені панорами, дикі краї. Мене ніколи не вабила велика вода. Анітрохи. Пам’ятаєте, як там Гомер описував аркадців: «Дбали не дуже самі-бо вони про діла мореплавні…»[131]
— Просто ти виріс на Середньому Заході, — озвався Чарльз.
— Так, але якщо йти за цією логікою, то мене мали б вабити рівнини й низини. Але ні. Описи Трої в «Іліаді» жахливі: суцільні рівнини та пекуче сонце. Ні, мене все життя приваблює перетята місцевість, дикий рельєф. У таких місцях говорять найдивнішими мовами, переповідають найхимерніші міфи, стоять найдавніші міста й народжуються найбільш варварські релігії: сам Пан народився в горах — ви ж у курсі. І Зевс. «У Паррасії Рея тебе народила, — замріяно процитував він, збившись на греку, — на горі, порослій щонайгустішим кущем»[132].
Надворі стемніло. Місцина навколо ніби сховалася за серпанком, утаємничена та мовчазна в тумані. Далекий, неходжений, гористий пуща-край, у якому й сліду не лишилося від дивакуватої привабливості Гемпдена з його плавними перекатами пагорбів, гірськолижними шале та антикварними крамничками. Тут усе було крутосхиле, небезпечне, первісне, чорне й безлюдне. Навіть рекламні щити по дорозі нам не траплялися.
Френсіс, який знав цю місцину краще від будь-кого, сказав, що десь поруч є готель, але нам тяжко вірилось у те, що в радіусі вісімдесяти кілометрів можна натрапити бодай на живу душу. Ми проїхали поворот, і раптом фари вихопили з темряви подзьобану пострілами з дробовика іржаву вивіску, що сповіщала про Hoosatonic Inn попереду, істинне місце народження пирога à la Mode[133].
Будинок оперізувала хистка тераса з продавленими кріслами-гойдалками, облущеною фарбою на стінах. У вестибюлі — чарівлива й хаотична суміш червоного дерева та побитого шашелем оксамиту, підвішені голови оленів, календарі, зняті із заправок, та велика колекція сувенірних тарілочок на вшанування двохсотріччя незалежності.
У їдальні вечеряло кілька тутешніх фермерів, які всі без винятку обдарували нас невинними та щиро зацікавленими поглядами, коли ми зайшли у своїх темних костюмах та окулярах. Подивилися на Френсісові запонки з монограмами та його краватку від Charvet, на Каміллу з її хлопчачою стрижкою та лискучим каракулевим пальтом. Мене певною мірою приголомшила ця їхня відкрита манера — ніхто не витріщався, не
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Таємна історія», після закриття браузера.