Читати книгу - "TÜK, Арт Антонян"

— Такий же красивий і дивовижний? — запитав Давид.

— Über! Такий же блідий, як мармур, — засміялася вона. — Швидше витирайся. Über!

— Ясмін, хоча б спробуй. Тут нікого немає. Тебе ніхто не почує.

— Üb… Добре, — тихо промовила дівчина. — Спробую. Давид обійняв Ясмін.

— Я люблю тебе, — вперше зізнався Давид і поцілував Ясмін посинілими від холоду губами.

Вона притулилася до його голого тіла:

— Я теж втратила розум через тебе. — Давид сприйняв ці слова як взаємне освідчення.

Щоразу печера магічно перетворювалася, оживала. В ній запахло кашею. Парочка сиділа біля вогнища, загорнувшись у плед. Ясмін розглядала фотографії.

— Дай вгадаю, хто твої батьки, — вона пильно вивчила обох. — Мама може бути лікарем. Добре обличчя і глибокий погляд. Або вчителька. Так, педагог. А ось тато… У нього акуратні, красиві руки. Тому теж не будівельник, це точно. Руками явно не працює. Ну, тоді не працював. Зараз не знаю. Найімовірніше, займається інтелектуальною працею. Über!

— Ясмін…

— Вибач, складно контролювати, — всміхнулася вона. — Ну що, вгадала?

— Близько. Маму вгадала. Вона викладала світову літературу в університеті. А тато… Ти розглядала руки. Їх любили.

— Що ти маєш на увазі?

— Тато був диригентом камерного хору. Їх знали й любили не тільки у Федерації. Гастролі проходили в понад тридцяти країнах.

— А де зараз твої батьки? Давид мовчав.

— Пробач, можеш не відповідати.

— Все добре. Цього питання однаково не уникнути. Давид розповів про останній день батьків.

— Я цілими днями просиджував біля üСкріна, а коли з’явився ньÜзрум, взагалі практично переїхав у нього… Я подзвонив в агентство із запобігання пандемії.

Очі Ясмін налилися сльозами. Вона обняла Давида і довго не відпускала.

— А я своїх батьків зовсім не пам’ятаю, — все ще обіймаючи Давида, розговорилася Ясмін. — Батька і не бачила ніколи, напевно. А маму… Мені було три роки, коли вона залишила мене у бабусі. Пішла і не повернулася. Ні слуху ні духу з того часу… — Давид притиснув її до себе ще сильніше.

— Твоє серце, — прошепотів він. — Тільки не лякайся. Твоє серце починає прокидатися, — він притулився вухом до її грудей.

Серце Ясмін забилося з частотою п’ятнадцять ударів на хвилину. Щастю Давида не було меж. Він чекав кожного удару, як найбільшого дива на Землі. І не було у світі звуку прекраснішого, ніж стукіт серцевого скорочення коханої людини.

— Нічого страшного, — підбадьорив Давид, коли за кілька хвилин серце знову завмерло, — таке трапляється на початку. Воно буде прокидатися поступово, поки остаточно не відновить свій природний ритм. Продовжуй користуватися захисними стікерами під час споживання новинного продукту, добре?

Багаття догоріло. Давид підкинув дрова. Язички полум’я швидко розрослися, в’їдаючись у дерев’яну плоть. Великі, розтягнуті тіні знову застрибали по печері. Ще трохи поговоривши, Давид з Ясмін розстелили ложе — підстилка, двоспальний мішок і покривало зверху.

Давид прокинувся посеред ночі. Йому довго не вдавалося заснути знову. Він розклав давно згасле багаття. Дістав зошит зі схованки й на новій сторінці написав федеративною мовою:

1 %

Машинист, внимание, — зловеще, —

Я в вагоне два три девять пять.

Тут забытые на полках вещи

В телефонах взглядами сидят.

Что-то водят пальцем по экрану,

Одобряя вечность — даблклик.

Цифровые библии, кораны

Заглушают стройным хором крик.

Отчего кричу? Наверно, страшно.

Осознал… — в вагоне гаснет свет.

И от страха на ладонях влажно:

Я здесь — подозрительный предмет.

Машинист спокойно пассажирам:

«Станция Солянка впереди».

Холодок лишь пробежал по жилам.

Месяцами в городе дожди.

Эскалатор неизбежно тянет.

Не отступишь, близится конец.

И с конвейера никто не глянет,

Сколько там зарядки у сердец?

— Über! Давиде, ти не спиш? — почувся сонний голос Ясмін. — Іди сюди, зігрій мене. Über! — вона позіхнула і відразу знов провалилася в сон.

Сховавши зошит, Давид повернувся у двоспальний мішок до Ясмін. Її волосся пахло вогнищем. «Наскільки ж ти красива, моє диво», — не міг намилуватися він.

Давида розбудив кавовий аромат. Ясмін господарювала біля багаття.

— Нічого собі! — здивувався Давид.

— Доброго ранку, коханий! Вставай швидше, поки не охололо. Я зварила яйця і зробила гарячі бутерброди.

— Клас! Доброго ранку!

Поснідавши, вони вийшли до водоспаду.

— Може, приєднаєшся? — показав на воду Давид.

— Ні, мене в цю крижану рідину ти не затягнеш за жодні гроші.

Ясмін не було, коли Давид вийшов на берег. Повернувшись до печери, він застав її біля багаття. Заправивши локон за вухо, вона схилилася над чимось.

— Що там у тебе? — запитав він.

— Ти налякав мене, — здригнувшись від несподіванки, Ясмін випросталася.

Давид запитально подивився на її коліна.

— Вибач, я взяла без дозволу, — Ясмін підняла розгорнутий зошит Давида. — У тебе прекрасні вірші.

— Тобі не слід було брати його, — Давид забрав зошит.

— Вибач, я не втрималася.

— Нічого страшного, — раптом цілком спокійним голосом промовив Давид, кладучи зошит назад у сховок. — Час збиратися, щоб повернутися раніше. Мені ще треба дещо зробити, та й морально підготуватися до робочих буднів. Влип же я з цим чортовим заводом…

Увечері Давид з’явився в «Цвіркуні». Незвична порожнеча в барі напружувала. Але тільки до першого келиха сухого червоного. Він сів за барну стійку.

— Привіт, дорогий! — наблизився Макс. — Що там у тебе на заводі?

— Не нагадуй про концтабір, — сумно всміхнувся Давид.

— Не зациклюйся на ньому. Все тимчасово. Знайдемо тобі що-небудь інше. Протримайся три місяці, — Максим