Читати книгу - "Лялька, Айрін Сторі Irene Story"

- Привіт.

- Максе..?

- Як ти, Елено?

- Що ти тут робиш? Тебе всі шукають.

- Я до тебе прийшов.

- З якою метою?

- Доробити те, що так і не було зроблено.

- Про що ти?

- Я прийшов вбити тебе!

Елена прокинулась і опинилась в сидячому положенні в своєму ліжку. Пройшло півтора місяці з того часу, як вона опинилась в лікарні після аварії. Через місяць після того відбувся суд, на якому її виправдали, зазначивши, що якщо б вона не втрутилася, могло б постраждати більше людей. І не відомо, з якими наслідками.

Альдо досі перебував в лікарні. На диво, до нього часто приїздили батьки, і мати стримувала свою емоційність.

Ернесто повністю одужав, але на роботі поки що не з’являвся. Він отримав відпустку і зараз проводив його з Патрисією десь на півночі Іспанії, подорожуючи автомобілем. Мали повернутись в кінці місяця. До речі, це була ідея Патрисія, але Ернесто не пручався.

Макса досі не знайшли. В Елени склалось враження, що його ніхто шукати не збирається. Він просто зник. Але через цю незавершеність і невідомість Елені майже кожної ночі снився один і той самий кошмар.

Для своєї зручності Елена продовжила жити в номері готелю. Вона знала, що в будь-який момент може повернутись в квартиру своїх батьків в Севільї, але поки що не мала для цього змоги.

Їй дозволили повернутись до виконання свої обов’язків, але лише у відділку в Севільї. До Мадриду її поки що не запрошували. Весь час, коли вона спілкувалась з керівництвом столичної прокуратури, Елені здавалось, що до неї дійсно ставляться, як до не зовсім урівноваженої особи. Чи їй лише так здавалось.

Статті з осудом її вчинку публікувались аж до самого суду, а потім раптово перестали. Звісно, подекуди з’являлись якісь апеляції в її бік, але це вже були не перші шпальти, а якісь маловідомі видання, які наче згадали, що теж мають долучитись до всебічного потурання її діяльності.

Більше всього Елені неприємно було читати про смерть її чоловіка. Так, у них  були складнощі. Але це нікого не стосувалось. І тим паче звинувачування її в можливій причетності до його смерті  важко сприймалось. Але Елена вирішила ніяким чином не реагувати на ці публікації, адже це могло призвести до ще більшої активності навколо неї. Якщо б хтось зрозумів, що їй не все рівно, що це її якось бентежить, то було написано ще більше бруду про неї. А їй і так достатньо його було.

На післяобідній час в неї була призначена зустріч з терапевтом. Елена все ж таки вирішила звернутись до одного з них. Допоки вона сама не була здатна нормалізувати свій внутрішній стан, їй потрібна була стороння допомога.

Сеньйора Валерія Домінгес займалась приватною практикою. Це було  на краще. Тому що, якщо б Елена ще пішла б в якусь клініку, і там би її побачили журналісти... Вона навіть не хотіла уявляти, які б наслідки для неї це мало.

***

- Як Ви сьогодні спали, Елено?

- Погано.

- Щось наснилось чи взагалі не спали?

- Наснився кошмар. Теж саме. Знову до мене в палату заходить Макс і говорить, що прийшов мене вбити. Потім я просинаюсь. Різко.

- Що стається з Вами напередодні, після чого Ви бачите подібні сни, Елено?

- Ви думаєте, у цього є якась причина, окрім мого страху його знов зустріти?

- Я впевнена, що ці сни чимось обумовлені. І до того ж мозок намагається вирішити певну проблему таким чином. Кошмар підготовлюю нашу психіку до найгіршого завершення можливої реальної ситуації. Ви маєте прожити цей сон до кінця і змінити його результат. Тоді в свідомості з’явиться розуміння того, що Ви з чимось впорались.

Це була цікава рекомендація, але здавалася не дуже дієвою.

- Я хочу просто позбутись цього страху. Інколи мені здається, що я його бачу і на вулиці. В перехожих вдивляюсь. Це виснажує.