Читати книгу - "Мій недолугий бос, Ксенія Стрілець"

– Втомилась, – кладу свої долоні поверх його і прибираю з обличчя, але ми продовжуємо триматись за руки.

– Ти ніколи не втомлюєшся. Ти машина. Я до шістнадцяти років взагалі думав, що ти кіборг, – намагається мене розсмішити і думає, що це смішно. Це не так, але я все одно усміхаюсь.

– Виявляється, що і машини глохнуть, – здається я таки зламалась.

– Ти майже досягла своєї мети, у тебе відкриття за два дні. Те, чого ти так прагнула, чого так хотіла, про що так довго мріяла. Залишилося зовсім трохи. 

– Здається, що мріяла я не про це, – зізнаюсь, як би гірко це не звучало.

– Це все він, – друг перестає сміятись. – Той чувак з ресторану. Я правий?

Підіймаю здивований погляд на друга. Коли це він став таким проникливим?

– Що він зробив, що ти така? – тицяє пальцем в моє заплакане обличчя – Він дзвонив тобі? Що сказав?

– Він просто не прийшов, – знизую плечима. – А мав би. Ми домовлялись.

– Господи, ти мене налякала, – відхиляється від мене і спирається руками позаду себе. – І через це треба ревіти? Теж знайшла привід. Немає в ньому нічого особливого. Хіба…, – замислюється, відводячи погляд в бік, – можливо посмішка.

– Звідки тобі знати, він вчора жодного разу не усміхнувся, – намагаюсь пригадати вчорашню зустріч, яку прокрутила в голові вже тисячу разів.

– Усміхнувся, – каже серйозно. – Я помітив його через вікно, ще до того, як він підійшов, бо він пялився на тебе здалеку та усміхався. Тоді я ще не знав, що ви знайомі та подумав, що це підозріло. Тому і поспішив скоріше до тебе. 

– Чому одразу не сказав? – сама не знаю, чого обурююсь. Ця інформація мені нічого б не дала після того, як все обернулося. 

– Не думав, що це важливо.

– Ще й як важливо!

Якщо він усміхався, побачивши мене, значить не так все і погано, але його реакція на Вадима говорить про інше. Але ж і про друга він знає, я йому розповідала про нього, коли ми гуляли містом. Тож справа не в ревнощах. Я вже нічого не розумію.

– Ну що він таке вміє, що ти так за ним побиваєшся? Класно цілується?

– Ага, – киваю, а про інше навіть згадувати боюсь.

– Нема питань, – каже швидко, відштовхується від підлоги, обхоплює моє обличчя долонями і торкається моїх губ своїми.

– Ну як? – запитує через секунду та уважно дивиться мені в очі.

– Так само жахливо, як і в чотирнадцять, – кажу усміхаючись, коли згадую, як ми з цікавості, вирішили вперше поцілуватись. Так само як і зараз, по дитячому, лише ледве торкаючись один одного.

– Прикро, я ж наче тренувався, – тримає мене міцніше і його язик швидко проходиться по моєму обличчі, а потім він різко мене відпускає та відсувається, бо знає, що отримає за це по голові.

– Фу, Вадь, – швидко стираю його слинявий слід з обличчя. – Навіщо ти це зробив? Це огидно.

– Зате ти смієшся, – каже ніжно. – А таких, як твій Коваленко, буде ще багато.

– Будуть і інші, але таких як він вже не буде, – кажу зітхаючи.

– Моя маленька закохана дівчинка, – хитає головою. – Йди обійму, горе ти моє цибулькове, – розкриває обійми і я притуляюсь до друга, відчуваючи його підтримку.

– Ти запам'ятав його прізвище? – намагаюсь відхилитись, щоб глянути на друга, але той притискає мене міцніше.

– Я пам’ятаю все, що стосується тебе.

Попри всі наші сварки та непорозуміння, я ніколи не перестану дякувати Богу за друга.

– Ти ж знаєш, що я тебе люблю? – кажу другові.

– І я тебе. Але без отих ваших романтичних штучок. Я до цього ще не готовий.

– Шкода, – навмисне протягую, – бо Вікторія, вже шию скрутила, задивляючись на тебе.

– Серйозно? – нарешті  відпускає з обіймів і дивиться на мене.

– Але ж тебе це не цікавить, – відповідаю байдужим тоном.

– Що значить не цікавить?! – різко підводиться. – Ти йди змий оце жахіття зі свого обличчя, – водить пальцем перед моїми очима, – а я збігаю за вінішком і ти мені розповіси в подробицях, що це за фрукт твій Денис Вікторович і як саме дивиться на мене Вікі.