Читати книгу - "Факультатив твоїх почуттів, Вікторія Вашингтон"

  Мені не хотілося, щоб хтось знав і мене так само добре, як Рома.

  Не виникало бажання показувати комусь себе справжню, якою я була з ним, а відповідно і в цій роботі.

  І це дивне почуття. Дуже. Воно зметнулося вихором так різко, що ледь не знесло з собою всі здорові думки.

  Тоді я одразу для себе вирішила, що краще отримаю погану оцінку за рік, ніж відкриюся комусь так, як Ромі.

  Не хочу. Нізащо. 

  І щоб його хтось пізнав хоча б наполовину як я, теж не хочу.

  Нехай це і буде всього лише якийсь там Віктор.

***

  Наступний день особливий. Це день, у який я маю відпустити у відставку свою тривалу хандру хоча б на один вечір.

  День мого повноліття.

  Усі домочадці у святковому настрої завалюються до мене в кімнату з самого ранку.

  Я звикла до того, що цього дня кульками прикрашений кожен куточок нашого будинку — коли тільки встигають?

 Минулого року кулька під час надування лопнула так невдало, що тато святкував із почервонілою щокою, на якій пізніше утворився синець.

  Цього року, на щастя, обходиться без подібних сюрпризів.

  Незважаючи на раннє привітання і смачний сніданок, ніхто не поспішає дарувати подарунки.

  Тато каже, що всі чекають на мене пізніше.

  Вони всі разом збираються і йдуть кудись, попередивши, що заберуть мене ближче до вечора. Не залишається сумнівів, що очікує щось грандіозне.

  Вирішую підготуватися на повну і наступні кілька годин займаюся своїм зовнішнім виглядом. 

  Ближче до третьої години дня на телефон приходить повідомлення. І я навіть здригаюся від передчуття. Не хочу зізнаватися сама собі, що весь час ходжу по дому в очікуванні того самого повідомлення.

  Повідомлення від особливої людини.

  Масло у вогонь додає те, що телефон лежить екраном донизу.

  Подібне передчуття відчуваєш, коли падає твій новенький ґаджет просто на асфальт і боїшся піднімати.

  Якщо підніму, і повідомлення буде не від Роми, відчую полегшення. Таке, як якби телефон залишився неушкодженим. 

  Але ні. Відчуваю лише дике розчарування.

  "З днем народження тебе" — пише Світлана.

  Ми так і не спілкувалися з моменту останньої розмови.

  Не знаю, чи шкодувала вона... Але раніше подібне повідомлення я б розцінила, як можливість повернути втрачене спілкування. Ниточку, щоб почати спочатку.

  "Дякую" — коротко відповідаю я.

  І не відчуваю жодної гіркоти — у душі повний штиль.

  Іноді й справді потрібно взяти час і осмислити, які люди у твоєму житті й справді необхідні, а які приносять явний дискомфорт.

  Мої роздуми перериває дзвінок у двері.

  І тепер я і справді здригаюся всім тілом.

  Гостей я не чекаю, та й Нік тільки-но зателефонував мені з проханням почекати ще дві годинки, що означає одне — за дверима, по-любому, не він і не батьки.