Читати книгу - "Факультатив твоїх почуттів, Вікторія Вашингтон"

Я настільки схвильована у своєму оком очікуванні дива, що плетуся до вхідних дверей на ватних ногах і навіть у вічко не думаю подивитися.

Коли відчиняю двері, на мене чекає ще одне розчарування.

Спочатку погляд фокусується на Вікторі, і тільки після на оберемку червоних троянд, що ледве вміщаються в його руки.

— З днем народження, Ілоно, — на його губах сяє щира усмішка.

Колись я думала, що закохана в неї, а тепер навіть вона не здатна вгамувати розчарування, яке я відчуваю в грудях.

— Спасибі велике, — намагаюся натягнути посмішку на обличчя.

На щастя, Віктор не помічає смутку в моїх очах — недостатньо знає, щоб читати, немов відкриту книгу.

От Рома б зрозумів...

Одразу обсмикую себе від подібних думок. Вони лише сильніше занурюють у зневіру і розуміння того, що нічого вже не виправити.

Віктор віддає мені букет, і мені ледь вистачає сили, щоб не впасти від його тяжкості.

Упевнена, тут є п'ятдесят шикарних бутонів. Швидше, навіть більше, але на погляд складно визначити точну кількість.

— Впустиш? — поглядом вказує на передпокій.

— Звісно, — тут же відходжу від дверей. — Заходь, а я поки що квіти у воду поставлю.

Проходжу на кухню, шукаю велику вазу і набираю в неї води.

Навіть не помічаю, що Віктор на той час уже комфортно сідає на стілець.

— Ти вчора не прийшла на захист, — лунає його голос позаду мене.

Обертаюся і ставлю букет у вазу. Почуваюся не дуже комфортно, тому так і продовжую стояти біля кухонної тумби.

— Чай? Кава? — запитую в нього, обіймаючи себе руками.

— Можна каву, — вдячно посміхається Віктор. — І відповідь на запитання, якщо можна.

— Просто так вийшло, — знизую плечима і відвертаюся до чайника, щоб увімкнути його.

— Адже ти його готувала, правда? — вкрадливо запитує він.

— Так, — згідно киваю головою, поки розсипаю по чашках потрібну кількість цукру і кави.

— Даси подивитися? — ставить наступне запитання.

— Ні, — тепер негативно хитаю головою. — Не хочу. Просто вважай, що не зробила. Мене не лякає погана оцінка за рік.

— Ти можеш не переживати з цього приводу, — його голос лунає надто близько. — Я поставив тобі найвищий бал.

Ледь не проливаю на себе окріп, коли розумію, що Віктор стоїть просто позаду мене. Надто близько. Різко обертаюся і тепер ми перебуваємо віч-на-віч.

— У сенсі? — спантеличено запитую я.

Його близькість не викликає жодного хвилювання. Лише бажання відсторонитися.

— Я знаю, яка ти відповідальна, Ілона, — його голос звучить хриплувато. — У тебе напевно були вагомі причини не прийти на захист. Я не монстр, щоб псувати тобі підсумкові оцінки, які підуть в атестат.

— Не потрібно було, — заперечно хитаю головою. — Немає жодних причин. Тим паче вагомих.

— Зараз важливо зовсім інше, — він переводить тему.

— Що? — нерозуміло піднімаю брови.

— Ми, — його долоня в цю секунду торкається моєї щоки.

І оторопівши, я навіть не відразу розумію, що потрібно відступити.

— Які "ми"? — продовжую зсипати дурними запитаннями, перебуваючи у крайньому замішанні.

— Я закоханий у тебе, Ілоно, — несподівано вимовляє Віктор. — Давно.

Ці слова протвережують моментально, і я нарешті роблю крок убік, щоб прибрати його долоню і збільшити відстань між нами.

— Дивна заява, тобі не здається. Ми толком ніколи й не спілкувалися, — ніяково опускаю погляд, щоб припинити зоровий контакт.

— Це почуття вже не перший рік зі мною, але розуміти це почав тільки недавно, — продовжує відкривати мені очі на те, що відбувається.

— І чому зараз вирішив вивалити це на мене? — знову обіймаю себе руками, бо це допомагає відчувати себе захищеною.

— Чекав, — коротко дає відповідь Віктор.

— Чого чекав? — мене нервує те, що я мушу кожне слово тягнути.

— Твого повноліття. Нік би ніколи не дозволив нам бути разом, поки ти не станеш дорослою. Чим-чим, а дружбою з твоїм братом я дорожу, тому для мене було принципово дочекатися.

І в цю секунду пазл складається — ось причина його дивної поведінки останнім часом. Побоявся, що перед самим повноліттям мене відведе хтось інший? Тому почав дивно проявляти свої почуття трохи раніше?

— Даремно, — сухо кидаю я, як і раніше уникаючи зорового контакту.

— Що? — тепер уже він нерозумно вдивляється в моє обличчя.

— Даремно чекав, — приречено знизую плечима і підтискаю губи. — Я не поділяю твоїх почуттів. Я закохана, але не в тебе.

Прийди Віктор із такою розмовою на півроку раніше — зробив би мене найщасливішою дівчиною на білому світі.

Але правильно кажуть — усьому свій час.

Зрештою, я б із часом усе одно зрозуміла, що жодних почуттів насправді до нього не відчуваю. Мені просто подобалося жити в цьому болісному очікуванні і передчутті чогось прекрасного і чарівного.

Ми занадто різні. Я знала це й раніше, але вперто закривала очі на очевидні факти.

— Отже, все-таки Барінов? — чи то запитує, чи то стверджує Віктор.

— Так, — чесно відповідаю.

Який сенс щось приховувати?

— Я тебе зрозумів, — заявляє Віктор.

Я не дивлюся на нього, щоб не бачити на обличчі емоцій і потім не відчувати жалю, що гризе.

— З днем народження, Ілоно, — ледь чутно вимовляє він, і йде.

Я чую, як за ним зачиняються вхідні двері і лише тоді відмираю.

На кухонній тумбі так і залишається стояти одна чашка ароматної кави, яку ніхто не вип'є.

Свою чашку я беру, і сідаючи за стіл, відпиваю ковток гарячої рідини.

Відчуваю... Нічого.

Мені може й лестить, що у Віктора, виявляється, є почуття до мене. Але краще б їх ніколи не було. Не хочу тепер згадувати цю розмову при кожній зустрічі.

Нік телефонує мені зовсім пізно, коли за вікном уже починає темніти.

На той час я приймаю той факт, що дива чекати не варто.

Змінюю легку святкову сукню на повсякденний одяг. Всупереч усьому підфарбовую губи лише безбарвним блиском, а ту помаду, що колись подарувала Свєта, зовсім викидаю.