Читати книгу - "Факультатив твоїх почуттів, Вікторія Вашингтон"

  Через кілька днів ми так і не зустрічаємося з Ромою, щоб усе обговорити.

  Наступного дня він їде на якісь змагання — дізнаюся від однокласників, які обговорюють це вранці понеділка біля кабінету.

  Усю неділю я провела у своїй кімнаті й не раз поривалася написати Ромі, щоб усе вирішити.

  На щастя, так і не зробила цього.

  І нехай, за минулий день я прийняла багато рішень, які мали змінити моє життя на краще, все одно вважала неправильним боротися за Барінова після зізнання Свєти.

  Щирі почуття я ціную, що тут скажеш. На жаль, на шкоду собі.

  Може, я б не виявилася такою принциповою, якби Рома не почав поводитися так відсторонено... Хто знає. 

  Я заходжу в кабінет раніше за Світлану. І займаю зовсім незвичну парту, яка завжди залишається вільною.

— Ілона? — вигукує Свєта, яка зайшла одразу, щойно я тільки присіла. — Ми що, тепер тут сидимо? 

  Я користуюся тим, що можу говорити відкрито, поки нікого з однокласників ще немає в кабінеті. 

— Ні, тут тепер я сиджу, — заперечно хитаю головою, коли Свєтка підходить і ставить свою сумку на мою нову парту.

— У сенсі? — вона нетямущо згинає брови. — Не хочеш сидіти зі мною? Чому?

— Мені некомфортно, — дивлюся прямо їй в очі, щоб висловити всю твердість свого рішення.

— Сидіти... Або? — подруга не встигає припустити, бо я перебиваю.

— Або, — ствердно киваю я. — Наше з тобою спілкування йде врозріз із тим, що я вважаю справжньою дружбою, Свєт. Воно приносить дискомфорт, вибач.

  Складно говорити такі речі людині, до якої так тепло ставився. Але краще віддати перевагу гіркій правді, якщо вона допоможе почуватися краще.

— Як давно? — Свєта не видає емоцій, тримається. Вона не з тих, хто принижуватиметься і проситиме. — Чи це через Рому?

— Дуже давно, Свєт, — зізнаюся сама собі в тому, чого не хотіла помічати. — Рома тут ні до чого. 

  Але подумки віддаю належне тому, що мала припинити цю дружбу, щойно Світлана проміняла мене на Барінова, повністю забивши на наше спілкування.

— Ось як, — вона важко зітхає. — Я тебе почула, твоє право.

  Вона розвертається і йде до свого місця. Того, де багато років ми сиділи разом.

  Я знаю, що зараз складно і їй, і мені. Хоч ніхто з нас і не хоче цього показувати.

  Такі довгі дружні стосунки завжди складно завершувати, і цей випадок не виняток.

  Але воно того варте.

  Потрібно перенести цю важкість у грудній клітці, щоб через якийсь час зітхнути з полегшенням.

  На факультативі наступного дня я теж сиджу сама. Рома буде відсутній до наступного тижня, тож є час трохи прийти до тями.

  Нам трохи пересувають день захисту проєкту і ставлять його на кінець наступного тижня.

  Я зовсім не хвилююся. Хвилювання пішло  в той момент, як Віктор абсолютно перестав мене хвилювати. 

  Мама з татом не чіпають мене цього тижня — тільки намагаються підбадьорити здалеку всілякими способами. І я за це вдячна. Упевнена, що Нік натякнув їм, що все відстійно і мене краще не чіпати якийсь час.

  Вечорами брат кличе мене до себе в кімнату, і ми дивимося фільми. Навіть не пам'ятаю, коли стільки часу ми проводили разом. Десь безумовно сидить незадоволений Віктор, бо Нік котрий день не кличе його в гості, приділяючи час мені.

  Вдячність, яку я відчуваю до рідних, не передати. 

  Наступного тижня в школі Рома теж не з'являється, щоправда я навіть не знаю чому. Лише в четвер, за день до захисту проєкту, отримую від нього повідомлення.

  "Напевно я тебе сильно підставляю, але тобі доведеться захистити проєкт самій. Сподіваюся, отримаєш найвищий бал"

  Від отриманого від нього повідомлення, по тілу спочатку пробігає розсип мурашок, а потім пробирає озноб. 

 "Що? Чому сама? Що трапилося?" — пальці тремтять і ледь влучають по потрібних клавішах.

 "Остання гра пройшла невдало. Сильне розтягнення ноги. Вибач, що підвів"

  "Чому ти раніше не написав? Як почуваєшся?"

  Стукаю собі по лобі. Самій варто було написати йому і запитати, куди пропав!

  "Усе добре, Ілоно. Правда. Жити буду"

  Це повідомлення він пише на останньому уроці і я точно вирішую для себе, що куплю фруктів і піду його провідати. 

  Як на зло, мене трохи затримує вчитель географії, тож потім я мчу на всіх парах.

  Тож знайому струнку фігуру, що йде попереду, помічаю лише на півдорозі до будинку Барінова.

  Свєта йде на достатній відстані, щоб не звертати уваги на мене, яка йде буквально по п'ятах.

  Але цієї відстані недостатньо, щоб я не звернула увагу на прозорий пакет із фруктами в її руці.

  Завмираю в ту ж секунду. І стою так ще хвилин п'ять. Потім чортихаюся і йду назад у бік свого будинку.

  От же дурна.

  На останнє повідомлення Роми ніяк не відповідаю.

  Про нього є кому піклуватися.

***

— Мамо, — гукаю її вранці. — Напишеш мені записку до школи. Не хочу сьогодні туди йти.

— Без проблем, — обережно відповідає вона, заварюючи чай. — Але хіба в тебе не сьогодні захист проєкту у Віктора?

— Сьогодні, — згідно киваю головою.

— Світ мій, ти ж до нього так готувалася, — мама засмучено підтискає губи.

— Ти ж не образишся, якщо в мене буде поганий бал із якогось там факультативу? — тягну губи в легкій усмішці.

— Точно не хочеш туди йти? — мама дає час одуматися.

— Абсолютно, — даю правдиву відповідь.

— Напишу записку, — здається мати. — Куди від тебе подінешся.

  Не здавати проєкт я вирішила ще вчора. Майже одразу після того, як дізналася, що Рома не приїде на захист.

  У мене ніби відпала остання мотивація довести цю справу до кінця.

  Якщо в січні я горіла ідеєю відкритися Віктору за допомогою цієї роботи, то тепер усе змінилося. 

  Рішення не йти сьогодні до школи я прийняла якраз через те, що мені перехотілося здавати роботу, виконану з Ромою. 

  Якщо раніше мені хотілося, щоб Віктор дізнався мене краще, то тепер навпаки.