Читати книгу - "Драконяча відьма, Настуся Соловейко"

В мене від страху мало серце не стало, коли Айван влетів до ванної кімнати.

Я була впевнена, що він дізнався про те, що я була в його лабораторії.

Слава первісному дракону, мої побоювання не справдились. І все ж таки… Все ж таки, чого він приходив? Підозрював? Скоріше за все.

Витершись, я пішла до кімнати. Тіло горіло наче у вогні, а він навіть не торкнувся мене, просто дивився цими своїми жовтими очима.

Я твердо вирішила більше не ставити ніяких питань, та й взагалі, не розмовляти з ним. Який з того зиск? Ніякого. Якщо розмовлятиму, то так, як він і хоче – наче покірна полонянка.

Надівши сукню, чекала поки за мною прийде Бетсі.

Минула година, дві, та ніхто так і не прийшов.

– Схоже, наш вампір сьогодні передумав. – насмішкувато проговорив Черепус.

Я стенула плечима.

– От і добре, – відповіла – хоч, посплю спокійно.

Та мої сновидіння тієї ночі були сповнені жахів.

Я бігла довгими нескінченними коридорами, позаду лунали голоси.

Я бігла і бігла, але переслідувачі й не думали відставати.

Нарешті вперлася у широку червону стіну.

– Лови її, лови дівчисько! – неслося в спину.

Серце закалатало в грудях. Це пастка! Я у пастці!

Я торкнулася стіни й провалилася у пітьму.

Проснулася від власного крику.

В кімнаті було сіро, Черепус спав, час від часу його хвіст сіпався.

Вислизнувши з ліжка, я стала біля вікна.

Реарнар вже визирнув з-за гір, і у тьмяному світлі синьої зірки, я побачила, як до замку під'їжджає Арман. Він сидів верхи на величезному чорному Найтурі, що неспокійно бив копитами по червоній бруківці, яка зараз видавалася мені калюжею крові.

Білі очі коня світилися, а з ніздрів виривався пар.

Вершник підняв голову і глянув просто на мене.

Його зелені очі спалахнули й він глузливо мені вклонився.

Тільки ще одного ненормального не вистачало!

Відскочивши від вікна, знову лягла і зарившись у ковдру, заснула.

Минуло ще два дні, які не відзначились будь-якими важливими подіями. Єдине, що я помітила – до замку прибували гості.

Невже Айван Кривавий, великий і жахливий вміє веселитись? Буде якесь свято?

На третій день за мною прийшла непривітна Бетсі. Та я була рада навіть їй. Намагаючись розтягнути задоволення від цієї вкрай короткої прогулянки, я йшла повільно, зупиняючись, щоб роздивитись картини на стінах. Останнє неабияк бісило служницю, тож врешті-решт вона щосили схопила мене за руку і потягнула уперед, не втримавши рівноваги я запнулася і мало не впала. На когось.

Судячи з дзвінкого крику, я майже збила з ніг якусь жінку.

Піднявши очі, побачила ту саму блондинку – Іветту.

Красиве лице перекосило від злості. Схопивши мене за руку, вона стисла її з такою силою, що я ледве стримала крик.

– Ти що, сліпа?! Не бачиш куди преш! Незграба! Я тебе зараз навчу ходити, як тому слід!

Оскільки дівчина була щонайменше на голову вища за мене, та й важча, я ніяк не могла вирвати з її цупких пальців своє зап'ястя.

– Що ви, що ви, Лердо Іветто! Відпустіть її – це ж відьма! Ще, не дай Ректос, прокляне вас! Для мене старої це вже не страшно, а от вам діточок ще носити! – заголосила Бетсі.

Голубі очі дівчини трохи розширились, та руки моєї вона не випустила.

– То це правда! – вигукнула – Правда, що Айван тримає в замку відьму! Та я думала… – вона запнулася – Ах ти погань! – закричала дівчина і вліпила мені ляпаса.

Все відбулося так швидко, що я не встигла навіть спробувати відвернутись.

– Де сукню взяла, га?! Ти диви, мерзота яка! Вирядилась! – зашипіла блондинка.

Бетсі зблідла і залебоніла:

– Лердо, я вас прошу, перестаньте, не займайте її, не торкайтесь! Лерд Айван вже на неї чекає!

Ох, краще б вона цього не казала!

Губи Іветти розкрилися у формі букви О і я б навіть посміялась з того якою спантеличеною вона виглядала, та коли вона заговорила стало не до сміху.

– Що?! Айван кличе її до себе в покої? Зараз майже ніч! Ах ти шльондра! Не думай, що я не знаю як ви відьми можете стелитись перед чоловіками, хвойда! Кажи, ти його причарувала?! Зіллям?!

Не знаю, чим би все скінчилося, якби з-за повороту не вийшов Арман.

Спершись на стіну, він уважно мене роздивлявся.

– Люба моя сестро, будь слухняна і відпусти відьму, як тому слід. – спокійно проговорив.

– Алеж, Армане, вона…

– Я знаю, Іветто, однак, ти ж не хочеш розізлити Айвана? Я правий? Ти ж не хочеш пхати свій гарний ніс у його справи? Ти ж знаєш, він цього не любить.

Дівчина насупилась, та все ж таки випустила мою руку.

– Дякую, дякую, Лерде! – забубоніла Бетсі й потягнула мене вперед.

Щока все ще горіла і я відчувала важкий погляд, що свердлив мені спину. Озирнувшись, побачила, що чоловік так і стояв, притулившись до стіни. Насмішкувато мені відсалютувавши, він подав руку сестрі й вони вдвох пішли геть.

– Ректос великий! – бурмотіла служниця – Говорила я Лерду, не можна відьму в замку тримати, не можна, від тебе одні неприємності!

Я мовчала, все одно не було сенсу щось говорити.

Певно, мені ніколи не відмитися від того, хто я є. Я навіть на хвилинку пошкодувала, що дійсно нікого за все життя не прокляла, принаймні тоді, я хоча б знала, що ненависть саме до мене не безпідставна.

Опинившись у покоях Айвана, застигла посередині кімнати. Самого хазяїна не було видно.

Двері гепнули за спиною, сповіщаючи, що Бетсі залишила мене саму.

На мене найшла якась дивна апатія, захотілося, аби все скоріше скінчилося і я змогла повернутись до себе.

Щоб чимось себе зайняти, розглядала стелю кімнати прикрашену маленькими ліхтариками на кшталт тих, що я побачила в лабораторії. Цікаво, де ж в неї вхід? Джервіс казав, що потрапити туди можна і з покоїв Айвана.

– Сьогодні в тебе є питання? – пролунав знайомий голос.