read-books.club » Фентезі » Джинґо, Террі Пратчетт 📚 - Українською

Читати книгу - "Джинґо, Террі Пратчетт"

269
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Джинґо" автора Террі Пратчетт. Жанр книги: Фентезі / Фантастика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 67 68 69 ... 80
Перейти на сторінку:
Тактикуса, що відвага, хоробрість та невгамовний людський дух — непогані якості, які все ж поступалися комбінації відваги, хоробрості, невгамовного людського духу і кількісної переваги шість до одного. 

В Анк-Морпорку це звучало просто, думав він. Ми збиралися поплисти до Хапонії і захопити Аль Халі до обіду, попиваючи шербет із молодицями в Роксі. Хапонці побачили б нашу зброю і втекли. 

Що ж, сьогодні вранці хапонці чудово все бачили. Однак поки що не втекли. Тільки багато зо сміху пирскали. 

Ваймз закотив очі. Спрацювало… але як? 

Він чув чимало добрих ораторів, і капітан Морква не був одним із них. Він затинався, губив нитку думки, повторювався і загалом все йшло шкереберть. 

І все ж… 

І все ж… 

Він дивився на лиця, що дивились на Моркву. Серед них були д’реґи і кілька хапонців, які до них приєдналися, і Віллікінс зі своїм зріділим загоном. Вони слухали. 

Це була якась магія. Він казав їм, що вони хороші хлопці, а вони ж бо знали, що це не так, але те, як він це сказав, змусило їх на якийсь час в це повірити. Ось знайшлася людина, яка вважає тебе шляхетним і гідним, і було б немислимо її розчаровувати. Ця промова була дзеркалом, що відбивало все, що люди хотіли почути. І він говорив це щиро. 

І все одно чоловіки час до часу позирали на Ваймза і Ахмеда, і він бачив, як вони, кожен по-своєму, міркували: «Мабуть, це добра справа, якщо вони беруть у цьому участь». Він із соромом усвідомлював, що це була одна з переваг армії. Люди чекали від інших наказів. 

— Це якийсь фокус? — запитав Ахмед. 

— Ні. Він не знає таких фокусів, — озвалася Анґва. — Справді не знає. Ой-йой… 

У рядах спалахнула сутичка. 

Морква широким кроком попрямував туди і нахилився, загрібши у великий кулак рядового Бурка і д’реґа. 

— Ви двоє, що тут відбувається? 

— Він обізвав мене братом свині, сер! 

— Брехун! Це ти назвав мене смердючим ганчіркоголовим! 

Морква похитав головою. 

— А ви ж так добре трималися, — сказав він скрушно. — В цьому справді немає потреби. Тепер я хочу, щоб ти, Гашелю, і ти, Вінсенте, потиснули один одному руки, гаразд? І перепросили один в одного, добре? Нам усім зараз нелегко, але я знаю, що глибоко в душі ви добрі хлопці… 

Ваймз почув, як Ахмед буркнув: «О, оце він дарма…» 

— …тому, якщо ви потиснете один одному руки, ми більше не будемо до цього повертатися. 

Ваймз зиркнув на Ахмеда-71-годину. На його обличчі застиг оскал. Двоє забіяк дуже обережно торкнулися рук один одного, ніби очікували, що при потиску їх вдарить струмом. 

— А тепер ти, Вінсенте, попроси вибачення в пана Гашеля… 

Почулось неохоче «М’ні шкода». 

— Шкода за…? — підштовхував його Морква. 

— …за те, що обізвав його смердючим ганчіркоголовим… 

— Чудово. Тепер ти, Гашелю, попроси пробачення в рядового Бурка. 

Очі д’реґа металися в очницях, шукаючи шлях до відступу, яким би могло скористатися тіло. А тоді він здався. 

— М’ні шкода… 

— За…? 

— М’ні шкода за те, що обізвав його братом свині… 

Морква опустив двох чоловіків. 

— Прекрасно! Переконаний, ви чудово поладнаєте, щойно ближче познайомитеся… 

— Мені ж не привиділося, правда? — запитав Ахмед. — І не причулося? Це він щойно, як шкільний вчитель, говорив до Гашеля, який, наскільки мені відомо, одного разу так сильно зацідив чолов’язі в носа, що той опинився в нього в вусі? 

— Ти все правильно почув, — запевнила його Анґва. — А тепер дивись на них. 

Коли решта чоловіків знову перевели погляди на Моркву, задираки глянули один на одного, як ті нещасні, які щойно пройшли хрещення полум’яним соромом. 

Рядовий Бурк сторожко запропонував Гашелю цигарку. 

— Це працює лише, коли він поруч, — мовила Анґва. — Але ж таки працює. 

Хоч би й надалі працювало, молився Ваймз. 

Морква підійшов до верблюда, що став навколішках, і виліз на нього. 

— Це ж Лютий шваґер Шакала, — похопився Ахмед. — Верблюд Джаббара! Він кусає всіх, хто пробує його осідлати! 

— Так, але ж це Морква. 

— Він навіть Джаббара кусає! 

— А ти помітив, як вміло він виліз на верблюда? — запитав Ваймз. — Як на ньому сидить балахон? Тут він свій серед своїх. Хлопчина зростав у ґномській шахті. Йому знадобився всього лиш місяць, щоб вивчити моє рідне місто краще за мене. 

Верблюд встав. Тепер стяг, подумав Ваймз, дайте йому стяг. Коли йдеш на війну, без стягу нікуди. 

Як на замовлення, констебль Шкарбан передав спис із туго накрученим клаптем тканини. Констебль, схоже, пишався. Він зшив його в умовах повної секретності всього пів години тому. Коли серед твоїх знайомих є зомбі, завжди знайдеться голка з ниткою. 

«Але не розгортай його, — подумав Ваймз. — Вони не повинні його бачити. Їм достатньо знати те, що вони маршируватимуть під стягом». 

Морква махнув списом. 

— І я обіцяю вам, — крикнув він, — якщо ми переможемо — ніхто й не згадає. Якщо програємо — ніхто не забуде! 

Чи не найгірший бойовий клич, подумав Ваймз, після знаменитих слів генерала Підлі: «Нехай нам поперерізають горлянки, хлопці!», — але на нього жваво відреагували. І знову йому здалося, що спрацювала якась магія. Люди йшли за Морквою з цікавості. 

— Що ж, гадаю, у тебе з’явилась армія, — сказав Ахмед. — Що тепер? 

— Я — поліцейський. Як і ти. Зараз станеться злочин. По верблюдах, Ахмеде. 

Ахмед йому вклонився. 

— Я радий коритися білому офіцеру, ефенді. 

— Я не мав на увазі… 

— Ти колись їздив на верблюді, сер Семюел? 

— Ні! 

— О? — Ахмед ледь усміхнувся. — То просто штурхни його, щоб він зрушив із місця. А коли захочеш спинитися, з усієї сили вгати його ціпком і крикни «Хутхутхут!» 

— Ви б’єте їх ціпками, щоб вони спинилися? 

— А є якийсь інший спосіб? — здивувався Ахмед-71-година. 

Його верблюд зиркнув на Ваймза, а тоді харкнув йому в око. 

Принц Кадрам і його генерали, сидячи на конях, спостерігали за ворогом на відстані. Шеренги хапонських армій вишикувались перед Ґеброю. Як порівняти з ними, анк-морпоркські полки скидалися на групку туристів, які відбились від екскурсовода. 

— І це все? — запитав він. 

— Саме так, сер, — мовив генерал Ашал. — Але, розумієте, вони вірять, що фортуна всміхається відважним. 

— І саме з цієї причини вони відправили таку мізерно крихітну армію? 

— Ах, сер, але ж вони вірять, що ми зразу ж кинемось навтьоки, щойно скуштуємо холодної сталі. 

Принц озирнувся на стяги вдалині. 

— Чому? 

— Важко сказати, сер. Схоже, вони в цьому щиро переконані. 

— Дивно, — Принц кивнув одному зі своїх охоронців. — Дайте мені трохи холодної сталі. 

Після дещо метушливої суперечки йому вкрай сторожко передали меч руків’ям уперед. Принц зиркнув на нього, а тоді з театральною обережністю провів язиком по лезу. Солдати, що спостерігали за цим, засміялися. 

— Ні, — сказав він урешті-решт. — Ні, мушу сказати, мені зовсім не страшно. Сталь буває ще холоднішою? 

— Лорд Іржавський, мабуть, образно говорив, сер. 

— А. Це на нього схоже. Що ж, ходімо зустрінемо його. Зрештою, нам належить поводитись цивілізовано. 

Він поквапив коня. Генерали вишикувалися за ним. 

Принц знову нахилився до генерала Ашала. 

— А чому ми зустрічаємося з ним перед початком битви? 

— Це… це жест доброї волі, сер. Воїни проявляють взаємну повагу. 

— Але цей чоловік геть некомпетентний! 

— Саме так, сер. 

— І ми от‑от нацькуємо тисячі наших співгромадян одні на одних, чи не так? 

— Так, сер. 

— То що цей

1 ... 67 68 69 ... 80
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Джинґо, Террі Пратчетт», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Джинґо, Террі Пратчетт"