Читати книгу - "Темна Академія, Марина Сніжна"

ГЛАВА 16

Стан Лорана все погіршувався. Декану час від часу доводилося приводити його до тями, щоб уповільнити зараження. Але бідолаха майже одразу знову заплющував запалені очі. У нього почалася лихоманка, краї рани припухли і виглядали погано. І це навіть незважаючи на те, що лорд Байлерн обрізав ділянки, що гнили на очах, і припікав вогнем.

Ми всі мовчали, скупчившись неподалік. Навіть у викладачів обличчя були стурбовані і не віщували нічого доброго. Декану краще за інших вдавалося зберігати незворушність. Але врешті-решт і він не витримав:

– Та де ж клятий цілитель, гобліна йому в дупу?!

– Може, Кулаку не вдалося спокійно дістатися? – подав голос Чарунчик.

– Ти що жартуєш? – гмикнув Денор Лорн. – Та це невпокійним боятися треба зустрічі з ним, а не навпаки.

– Ти правий… – погодився лорд Фармін і замовк.

Гадаю, не треба говорити, що на цілителя ми чекали, як на панацею від будь-яких бід. Погляди постійно зверталися за освітлений простір галявини. Насторожені вуха ловили кожен звук.

Едвін сидів поруч із кузеном і болісно морщився щоразу, коли ніж декана торкався до плоті пораненого. Виникало відчуття, що боляче особисто напіворку. На його обличчі читався справжній відчай.

– Може, давайте я сходжу до Академії?

– І ми отримаємо два напівтрупи замість одного? – гмикнув декан. – Краще йди до решти. Ти мене тільки відволікаєш! – останнє він прямо гаркнув, і Едвін вирішив за краще виконати наказ.

З найнещаснішим виглядом сів неподалік від нас із Шейріс. Підкоряючись мимовільному пориву, я підповзла до нього, влаштувалася поруч і постаралася підбадьорити:

– Все буде добре, Едвіне. Вони його вилікують.

Він подивився на мене з таким нещасним виглядом, що подальші обнадійливі фрази миттю вилетіли з голови. Ось же пощастило зарозумілому дроу! Така відданість, яку відчуває до нього напіворк, зустрічається дуже рідко. Проте я так і не змогла зрозуміти, за що Едвін так любить брата, який принижує його і зневажає? Це у голові не вкладалося.

– Якщо з ним щось станеться… – голос напіворка зірвався, але він зібрався з силами і продовжив: – я не знаю, як упораюсь із цим…

– Не думай зараз про це, – я поклала долоню на його величезну руку і легенько стиснула. – Зараз прийде цілитель і все буде добре… Едвіне, – не витримала я, – я бачила, як Лоран поводився з тобою. Чому ти ставишся до нього так добре? Розумію, що він твій двоюрідний брат, але...

– Не розумієш, – напіворк кинув на мене швидкий погляд. – Лоран – єдиний, хто в мене залишився і кому не плювати на мене.

– В останньому я дуже сумніваюся… – пробурмотіла я, але так тихо, щоб він не почув.

Знову не взяла до уваги гострий слух, яким славилися не тільки дроу, але й орки. Едвін подивився з образою і підібгав губи. Потім його несподівано прорвало:

– Ти нічого не знаєш. Як ти можеш робити такі висновки? Так, Лоран іноді ображає мене, принижує, як ти, напевно, думаєш. Як і мій дядько. Але він нікому іншому не дозволить так чинити зі мною. Коли один із друзів Лорана почав у його присутності мене ображати, він йому щелепу зламав.

Я вражено застигла. Мабуть, і справді речі не завжди такі, якими здаються. І Лоран, виявляється, має щось хороше в душі. Тільки шкода, що він рідко це показує. Я по-новому поглянула на чорноокого дроу, що корчився від болю.

– Якщо цей орочий вилупок не з’явиться в найближчі п’ять хвилин, я сам піду до Академії! – знову вибухнув декан.

Того, що наступної миті на галявину, наче нізвідки, виступить ректор, не чекав ніхто.

– Гадаю, щодо орочого вилупка – це ви про мене, – на карбованих губах з’явилася легка посмішка.

Декан трохи зніяковів, але сміливо зустрів його погляд.

– Де вас так довго носило?

Я остовпіла, вражена тим, як він наважується звертатися до начальства. Потім, помітивши, як із темряви за спиною Ірмерія виринув майстер Кулак, зрозуміла, що останнє говорилося йому.

– Виникли невеликі проблеми, – похмуро відгукнувся напівдемон. – Невпокійні виявляли особливу активність. Та й магістр Дондер якраз сьогодні пішов розважатися в Арклан. А решта цілителів вирішили відсвяткувати відбір. Толку з них було б мало. Довелося ректора піднімати з ліжка.

Поки він пояснював це, влаштовуючись поруч із колегами, Ірмерій рушив до хворого.

– Довго він у такому стані? – промовив, опускаючись навколішки поряд з Лораном.

– Більше трьох годин, – відгукнувся декан, буравлячи обличчя начальника похмурим поглядом. – При звичайному укусі це не так страшно. Але його вкусила первинна нечисть.

– Так, пан Даймін уже поставив мене до відома.

Я впіймала себе на тому, що, незважаючи на всю напруженість ситуації, милуюся тим, як гарно вогняні сполохи осяюють попелясте волосся Ірмерія. Воно зараз здавалося м’яким, наче шовк. Хоча чому здавалося? Напевно, так і є. Як же хотілося зануритися у нього пальцями, ковзнути вниз по кожній прядці. Прокляття! Як я можу зараз про це думати?! Зчепила зуби, вгамовуючи серце, що частіше заколотилося, побачивши ректора.