read-books.club » Бойовики » Дух джунглів, Алла Сєрова 📚 - Українською

Читати книгу - "Дух джунглів, Алла Сєрова"

164
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Дух джунглів" автора Алла Сєрова. Жанр книги: Бойовики. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 67 68 69 ... 90
Перейти на сторінку:
головне — змінилося щось невловиме, загальний тон, настрій, не знаю навіть. Просто це інша країна, не та, з якої я колись поїхала. І справа навіть не в тому, що крамниці завалені товарами, про які колись ми не могли і мріяти, бо навіть не підозрювали про їхнє існування. Ні, справа не в цьому. Просто інші стали люди. Різніші.

— Це ваша машина.

Оцей здоровило з голеною головою зустрів мене в аеропорту Бориспіль. Я й раніше бачила таких типів, різних за кольором та модифікацією. Ці завзяті хлопці всюдисущі, саме вони мають реальну владу в тих країнах, де мені доводилось працювати. Але тут!.. Мабуть, мені слід позбутися цнотливості у ставленні до моєї історичної батьківщини. Це інша країна. Я її не знаю.

Машина непогана — майже новий «лендровер», темно-зелений, приємно блискучий. Що ж, із таким залізним конем я не пропаду.

— А Керстін?

— Що Керстін?

— Чому вона не приїхала?

— У неї інші плани.

Я не збираюсь нікому нічого пояснювати. Я не збираюся зав'язувати дружніх стосунків. З мене досить того, що з туги за Едом та Луїсом крається серце, з мене досить того, що поклик джунглів бринить у моїй душі. Кожен сам за себе. Я порушила цей закон — от і маю біль у душі. Щось пробилося крізь мій панцир, щось таке, чому я рада і не рада. А ще ж тітка Роза, якій я не можу навіть подзвонити, аби не наражати її на небезпеку, і мертвий Гарольд, і аж надто живий Ерік… І пухнастий чорний дикун, що невідступно переслідував мене… Я не хочу всього цього. Це порушує мій спокій.

Я закидаю сумку на заднє сидіння і вмощуюся за кермом.

— Підкинеш мене до міста?

Це хлопець, що зустрів мене. У нього масивний торс, голова в рубцях, а щелепу йому ламали принаймні двічі, від чого його обличчя стало трохи асиметричним. За таку фізіономію треба відразу до буцегарні пакувати, а цей, бач, досі на волі, як птах на гілці. І він іще тут, а я про нього вже й забула. Я взагалі не дуже фіксую увагу на навколишньому світі. Мабуть, я трохи нервую? Хтозна. Власне, я не знаю, куди мені їхати. Маю атлас, також Керстін мене намагалась чогось навчити, але то дарма, все одно в моїй голові нічого корисного не осіло. Я знаю, що зорієнтуюся сама, ніколи не заблукаю, ніде. Наче в мене всередині є компас — я завжди знаю напрямок.

— Сідай.

Він умощується поряд. Від нього пахне якимось вишуканим одеколоном, який йому зовсім не пасує. А що б йому пасувало? Я вже знаю. Мастило для зброї.

— То Керстін не приїде?

От, чорт забирай, напосівся на мою голову. Далася йому та Бартон!

— Я маю тут свої справи. Я нічого про неї не знаю.

— Он як?

Я мовчу. Я не хочу з ним розмовляти. Мені начхати на нього, на таких, як він, і на не таких також, а взагалі, на всіх них. Я приїхала сюди, аби вбити Монтою. Або щоб він убив мене. Як карта ляже. Мені, власне, все одно. Тітка Роза дарма поклала на мене життя, нічого путнього з мене все одно не вийшло.

— Ти небалакуча.

Я затято мовчу. Хай він вимітається, он уже маячить місто.

— Уже місто. Виходь.

— Мені треба трохи далі. Підвези мене до центру.

Йому треба! Бачили ви таке? А мені якраз не треба, я навіть заїжджати сюди не хочу. Я не пам'ятаю, яким було це місто колись. Я була тут єдиний раз і мені зовсім не цікаво. Я не радію зі свого повернення.

— Мені туди не треба.

— Ну чого ти? Хоча б до метро. Жаркувато пішки!

— Вимітайся!

Нема коли мені церигелії розводити! Я маю їхати у протилежний бік і чудово це знаю.

— Послухай, давай поговоримо…

Пилинки бринять у повітрі, а великий Сонячний Кіт потягується, мружачись на зовнішні подразники. Цікаво, якщо я його зараз уб'ю, куди я діну труп?

— Усе, все, порядок. Уже йду. Приємно було познайомитись, щасливої дороги, вдалого полювання…

Він поспішно вискакує просто в пащу Інки — Сонця. Золотисте гаряче ско фіксує його тінь на асфальті. Кожен з нас має тінь. Вона, як і апетит, ніколи нас не зраджує. До речі, треба десь перекусити…

Я розвертаю машину і їду. Я знаю, куди я повернуся. Цікаво, чи Курт стежить за мною? Я нічого такого не помітила. Не знаю, чи це спрацює, але є одна перевага: якщо десь таки вибухне, я цього не побачу. Я бачила досить болю. А той вибух в Атланті мене просто доконав, та й не тільки мене. Бідолаха О'Ніл потім кілька тижнів пив не просихаючи, і якби не моя відраза до спиртного, я б теж щось таке зробила.

Колись обабіч дороги стояли червоні щити, на яких біліли літери: у такому-то році в СРСР планується випустити стільки-то масла, чавуну, яєць тощо. І цифри з багатьма нулями. Вірилося слабко, бо магазини стояли порожні, продавці сиділи розгодовані й нахабні, а черги були, як до Мавзолею, що б не «давали» — чи то майонез, чи цукор, чи сірники… «Де дістав?» — питання, яке нікого не дивувало. Принаймні з цим тут упорались. Та й щити понад дорогою теж милують око: знайома до болю «Кока-кола», кава, послуги мобільного зв'язку… Я не впізнаю цієї дороги. Он стоїть заправка, така чиста й гарно обладнана, що аж дивно. Знаєте, які бувають заправки, наприклад, у Техасі чи Канзасі? Краще вам не знати. А якість бензину? Моя вам порада: якщо любите свою машину, ніколи не заправляйтесь у Мексиці. Тамтешній бензин, вочевидь, чимось розводять, як колись у нашому гастрономі продавці розводили сметану.

Я зарулюю на заправку.

— Повний бак.

Хлопчина в жовто-синій формі хвацько порається біля машини, я ж заходжу до магазину, що біля заправки. Мастило, запчастини, інструменти, у великому фірмовому холодильнику — напої. Жувальна Гумка, чіпси, шоколадні батончики… Наче й не виїжджала нікуди. Дядько Сем добряче тут попорався. Бач, стерво, вміє ж тихо працювати, чого ж було до Іраку з бомбами лізти? От і гикається тепер нам той Ірак щоразу, як десь гримне. Куди не поткнись, звідусюди мусульманські морди. Навіть Куртові вони гроші дають. Вони їх будь-кому дадуть, аби тільки в Білому домі частіше траплялися напади ведмежої хвороби.

Я купую ґумок, якихось батончиків із багатообіцяючою назвою «Сієста», кілька каністр мастила і домкрат. Я знаюся на місцевій валюті, Бартон мені пояснювала. Мені її вистачить, я

1 ... 67 68 69 ... 90
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дух джунглів, Алла Сєрова», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дух джунглів, Алла Сєрова"