Читати книгу - "Потайна кімната, Йорн Лієр Хорст"

Дівчинка, чесно кажучи, була більше схожа на свого батька, ніж на неї. Ліне іноді думала про нього, про те, як би склалося її життя, коли б вона залишилася з ним. Колишній коханий працював у ФБР. Вона познайомилася з ним, коли він приїхав до Норвегії у службове відрядження. Через роботу він не міг переїхати сюди, зате її нічого не стримувало від переїзду.

Ліне поправила ковдру, погладила доню по щічці. Раптом одна думка почала набирати чітких обрисів у її голові.

Вона швидко повернулася до кімнати, знайшла фотографії з толоки, які їй позичив Трюґве Юнсрюд. Фото Бернгарда й Леннарта Клаусенів так і лежало першим у пачці. Однакове підборіддя, і більше ніякої схожості між батьком та сином.

У комп’ютері Ліне знайшла файл з фото Ліси Клаусен, відкрила його на весь екран. Ось від кого Леннарт успадкував світле волосся, блакитні очі й кругле обличчя.

Може, хворобу матері теж успадкував? Може, цього й боявся Бернгард Клаусен?

У своєму тексті Ліне наголошувала на тому, що Леннарт Клаусен випадково натрапив на крадені гроші, а після його загибелі їх знайшов його батько й привласнив собі. Однак цілком можливо, що Бернгард Клаусен сам їх викрав зі сховку, щоб мати кошти на лікування, якби раптом захворів син.

Ліне схвильовано погортала свої записи аж до зустрічі з його особистою секретаркою. У блокноті було записано лише ключові слова й уривки фраз, але з їх допомогою вона змогла реконструювати висловлювання Едель Голт. Бернгард Клаусен змінився після смерті дружини, спохмурнів і замкнувся у собі, почав подовгу гуляти на самоті.

Припущення міцніло, що довше вона думала над цим. Згрубша, це було дуже схоже на мимовільну крадіжку Амалією пакетика з льодяниками, який так спокусливо стояв на полиці крамниці просто перед дитячим возиком. Трапилася нагода. Багато хто вчинив би так само. Але Бернгард Клаусен мав ще й мотив. Для нього гроші могли означати різницю між життям і смертю.

У голові спливла ще одна думка. Рита Салвесен сказала щось таке, що мало сенс. Бернгард Клаусен провідував її, коли внучці виповнився рік. Він дав Риті свою візитівку й запевнив, що в разі потреби вона будь-коли може звертатися до нього. Коли вона пізніше хотіла позичити гроші на переїзд до Іспанії, Бернгард Клаусен відмовив, мовляв, він казав, що готовий допомогти, якби хтось, невістка чи внучка, серйозно занедужали.

Якщо форма раку в Ліси Клаусен мала генетичне походження, то могла б уразити й онуку. У цьому, мабуть, пояснення, чому Бернгард Клаусен не позбувся грошей після загибелі сина. Сім’я була для нього понад усе. Трюгве Юнсрюд теж так сказав, передаючи їй фотографію батька і сина.

Події біля насосної станції почали вимальовуватися перед її внутрішнім зором: засмучений, поринувши у депресивні думки, Бернгард Клаусен прогулюється над озером Єршьо. Бачить Ґюдіма, який заносить на станцію пластикові сміттєві мішки, але сам залишається непоміченим. Ґюдім замикає двері і їде геть. Цікавість змушує Клаусена добути ключ зі схованки. Він потрапляє до приміщення станції і знаходить гроші.

Ліне вже хотіла зателефонувати Вістінґові й поділитися думками, але потік свідомості не відпустив. Якщо Бернгард Клаусен справді забрав гроші, то й у зникненні Симона Мейєра винен теж він. Саме на це й натякав анонім у листі до генпрокурора.

Усе раптом набрало логічних обрисів. Пояснення лежало на поверхні, хай і складалося з окремих уривчастих фрагментів. Та коли Ліне все правильно посортувала, відразу проявився взаємозв’язок.

Вона почала вбирати думки в слова, записувати їх на папері. Зібрані докупи факти, сформульовані в конкретні речення, доводили, що Бернгард Клаусен і був убивцею Симона Мейєра. Ніби тінь від хмари посувалася убік, освітлюючи їй відповідь на запитання, де заховане тіло. Відповідь крилася у фактах, які вона вже зібрала. Знайдене тіло Симона Мейєра стало б остаточним доказом того, що вона думала в правильному напрямку.

Ліне покинула недописане речення і почала нишпорити в паперах та нотатках, розсипаних на столі. Звук, що долинув з нижнього поверху, змусив її завмерти. Вона так захопилася своїми експериментами, що не помічала нічого навколо. У будинку хтось був…

70

Чулися наче кроки.

Ліне прислухалася, затамувавши подих. Так, кроки… Скрипнула п’ята сходинка на сходах. Вона завжди скрипіла. Хтось піднімався до неї нагору.

Рука намацала телефон. Вона нечутно зсунулася зі стільця.

Той, хто піднімався нагору, шукав її. Сходи вели на піддашшя з коридорчиком і чотирма кімнатами: ванною, її старою дівчачою кімнаткою, де зараз спала Амалія, колишньою братовою кімнатою і тією, де вона перебувала цієї миті.

Ліне зняла код з телефону, водночас роззираючись у пошуках сховку або якогось знаряддя, щоб оборонитися.

Нічогісінько.

Великий палець ковзнув по тріснутому екрану. Навпомацки набрала 112.

Вона чула, як пішли гудки, але часу на повідомлення вже не залишилося. Пройму дверей заповнила собою постать чоловіка в чорних спортивних штанах, футболці, рукавичках і балаклаві на обличчі.

Ліне відступила крок назад. Наткнулася на офісне крісло і вперлася спиною в письмовий стіл. Вона чула, як на іншому кінці відповіли. Ліне обережно опустила мобільний на сидіння крісла, сподіваючись, що оператор зрозуміє, що відбувається, і відстежить дзвінок.

Чоловік зайшов у кімнату.

— Чого тобі треба? — запитала Ліне.

Голос виявився слабшим, ніж вона очікувала.

Чоловік не відповів, підійшов до крісла, скинув телефон на підлогу й розтоптав ногою, а тоді рвучко сіпнувся до неї.

— Бісова курва! — зашипів він. — Де твій батечко?

Від удару Ліне втратила рівновагу, а від болю їй запаморочилося в голові.

— Тут його нема, — насилу промовила вона, торкаючись обличчя.

Мабуть, тріснула губа. Кров стікала підборіддям.

— А твоя донечка? Де вона?

Ліне не могла присилувати себе відповісти.

Новий удар в обличчя. Ліне ледь стримала крик.

— Думала, ми нічого не допетраємо? — вів далі чоловік.

Вочевидь, перед нею стояв Даніель Ліндберґ, але вона не розуміла, про що він каже.

— Я знаю, хто твій батечко! — жовчно випльовував він слова. — Коп-чортяка!

Чоловік схопив Ліне однією рукою за горло і міцно стиснув.

— Яке бісове нахабство, — сичав він. — Використати власну доньку!

Вільною рукою непрошений гість скинув зі столу на підлогу всі папери.

Ліне стало важко дихати, але ясність думки не пригасла. Вони довідалися, хто її батько, і розгадали його задум. Мабуть, збагнули, що ніяких грошей у гаражі Бернгарда Клаусена немає, але й не знали, що вони в домі Вістінґа.

— Ти надто далеко зайшла, це вже особиста образа, — вів далі чоловік у балаклаві. — Твій батечко отримає персональне повідомлення.

Він втиснув Ліне в крісло.

— Сама йому напишеш! — сказав чоловік, послаблюючи руки