Читати книгу - "Ангели помсти"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Наркоту, – виговорив насилу пан Хачос, тому що його рот був повний крові.
– Яка в хєра наркота? – загудів санітар, але отримав по писку.
Водій запитав:
– Що там у біса коїться?
– Це нальот!!! – заверещав пан Рафа.
– Ага, – сказав водій і натиснув на газ. Пан Рафа і пан Хачос вилетіли з фургона «швидкої», що переляканим білим слимаком запетляла осінніми вулицями, потім знесла кілька лавок, затим проскочила навиліт пивні розкидні, з зеленими парасольками реклами оболонського пива і, нарешті, впилялась у стіну будинку. Водій помер одразу, а лікар із санітаром відбулися кількома синцями. Так Боба переклали в іншу машину, разом з його колишнім хароном, а поруч поклали ще одне тіло, Тані Рудківської. І вони рушили з елітним водієм в елітну трупарню. Таню підібрали за кілька хвилин, і при дівчині не було ніяких документів, але одностайно було вирішено, що вона мешкає десь поруч, тому обов’язково треба везти її у рідну трупарню.
Про деякі речі ти лише здогадуєшся, але справжня відповідь лежить у тисячах квадратних кілометрів від вашого народження і проявів вашої убогої чи багатої фантазії. Не інакше як це зрозумів Боб, коли відчув, що не може чинити опору: утримувати дихання, утримувати серце, утримувати кров. Узагалі бути трупом, а не вдавати його. Ще півгодини – і він перетворився би як не на покійника, то на дебіла із заслиненими губами, це точно. Але відтоді, коли його завантажили і за п’ять хвилин доправили до трупарні, він очуняв у місцевій приймальні і зрозумів, що таке життя, пізнавши повну самоту смерті. Він відійшов за кілька хвилин, уже тоді, коли їх роздягали і лікарі-прозектори байдуже дивилися на три трупи. Тетяна лежала поруч, і він, опритомнівши, відчув від неї тепло. Боб зрозумів чи йому щось сказало, що та гола красива дівчина, з рівним отвором у голові, жива. Він сів, нічим не здивувавши двох працівників порожньої трупарні. Вони тільки перезирнулися.
– Ти хто такий? – запитав один, гугнявий, круглий, з пісним обличчям.
Але він сказав інше:
– Та дівчина жива.
– Ти ненормальний. У тебе шок, – сказав гугнявий.
– Ти сам на себе у дзеркало дивився? – запитав його Боб. – Тобі сказано, що вона жива, але ще з годину тут простовбичиш, то їй кінець.
Другий, напевне, розумніший чи практичніший, підійшов і помацав пульс, торкнув руку, полапав, можливо, не без задоволення, тіло Тетяни. Потім повернув голову і сказав:
– Блядь, Діксоне, дзвони у реанімацію. Швидше.
Той, кого називали Діксоном, незворушно дивився на Боба, котрий цікавив його більше.
– Якого фіга?
– Блядь, я ж тобі казав, що цю бабу бачив у крутому журналі. Ти хочеш неприємностей…
Але Діксон не зрушив з місця, і тільки коли всі трохи оговталися, то побачили калюжу в нього під ногами.
– А мать твою! – вилаявся його колега, витягнув мобілу і почав набирати номер. Там довго не відповідали.
Будучи диким від природи, не задавлений телебаченням і кіно, Боб мав простодушний характер, зовсім не романтичного складу, просто він не міг мріяти і пройматися чимось більшим, аніж його існування. Тому заходився відразу шукати свій одяг, забувши про живу дівчину з простреленою головою. Але чомусь зупинився на голос одного з лікарів, який вимовив нарешті її ім’я:
– Це донька Митрофана Рудківського.
Діксон повільно повернув голову, наче його примушували це робити силоміць, а тіло лишалося нерухомим, як стовп.
– Що ти сказав? – пролепетала голова, а тіло нарешті, починаючи з руки, затим з другої, з ніг і далі, почало рухатися.
– Очухайся, недоноску! – заверещав його колега, надуваючи бичачі вени на шиї.
– Я очухався, – повторили одні губи, і він заплакав. – А він же був мертвим.
– Ти скоро будеш покійником, – вимовив спокійно Боб. – Навіть я знаю, хто такий Рудківський.
Зважаючи на такі обставини, він набирався тієї впевненості, що ми називаємо великим досвідом. Досвід приносить цинічну обережність і холодну винахідливість. Але щось інше перед порогом, який йому довелося переступити, протяглося кошлатим променем, що зв’язував його з минулим і теперішнім. А тому з віслючою радістю він вирішив, що це була Танька. Танька – так засвітилося в голові. Але не розганяйтеся: це «Танька» аж ніяк не було любов’ю чи провіщенням такої. І Боб це напевно знав. Свіжий здоровий дебілізм рятував його від крутих поворотів, хоча, як ми помітили, життя у нього було суцільним віражем. Тож Боб прихопив одяг і вшився з трупарні так тихо, що заклопотані прозектори навіть незчулися. Вибігаючи у вологу осінь, зіпрілий від життя, він радісно відзначив, як гудуть сигнали реанімаційної «швидкої». Їх під’їхало дві. Боб сказав: «Угу» і хотів налягти на свої дві, як його підхопило щось під руки, вдарило під дих, і він вирубився без явної насолоди.
А перед цим циганський барон Мітро їхав і солодко усміхався в такий самий гірко-кисло-солодкий полудень, з жовтими крилами листя у синьому повітрі, з висячими будинками між багряними парками, мачтами і більмами антен, ситий і задоволений, проте гіркота чогось невиконаного чорним струпом засіла у нього в легенях, ніби його життю чогось не вистачає. Але темному циганському барону інтелектуальна порожнеча нічого не говорила. Проте хитрий барон, здоровенний, упевнений, усміхнений, із запаленими від креку і п’янок очима, улюбленець київського, вінницького, полтавського, житомирського, франківського казино, програв цієї ночі ні мало ні багато п’ятдесят тисяч. Це була остання крапка. Мітро програв п’ятдесят позавчора, двадцять позапозавчора і заборгував, урешті-решт, немалу суму, на яку можна купити дусту і вивести бліх і вошей усьому
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ангели помсти», після закриття браузера.