Читати книгу - "Діти Мардука"

— Тобі відомо, що вас супроводжувала міліцейська машина? — озвався Костя.

— Ні.

— Ми її одразу ж засікли, щойно виїхали на шосе на вашому фургоні. Хвоста зрештою спекалися, хоч і довелося чимало попетляти. Схема була така: ви берете мене чи Ксилантія, довідуєтеся, де тіло «замовленого» й повідомляєте крутого, а той — патрулів. Міліціонери «знаходять» тіло, вилучають у мене шприц з отрутою, на якому відбитки моїх таки ж пальців, і мишоловка зачинилася. Далі — суд і законний вирок. Не знаю, які плани у крутого щодо вас із Солодким, а от щодо мене й того, кому я мусив був укоротити віку, наміри його — не найсвітліші… Висновок: крутий працював або з переодягненими в міліцейську форму перевертнями, або ж з міліцією. Так чи інакше, у всьому світі це зветься одним словом — «мафія».

— Він до вас усе одно добереться, якщо не через оцього телепня, телефон якого він же нам і дав, то через номерний знак вашої таратайки. Це питання часу. — У голосі темного з’явилися вібрації, яких раніше не було. Це був голос вселенського зла. — По-доброму, звільніть мене… Гроші можете лишити собі. Все обійдеться без жодних наслідків. Обіцяю!

— Хто ти такий, щоб обіцяти? Ти — найманець, кілер з особливих доручень. А є ще гравець і той, хто над ним. Теж мені, обіцяльник!

І тут почулися звуки якоїсь метушні, а тоді знову — голос темного, у якому не можна було розібрати жодного слова, крім суцільного матюччя. У нього почалася істерика. З того словесного потоку я виділив тільки:

— … Я вас, вражин… Мало ми вас колись… Я не вбиватиму, а дратиму з вас паси… На вас полюватимуть, як на того пісьмєнніка! У-у-у!… Все! Кранти вам!

Він довго казився; його ніхто не зупиняв. Коли ж нарешті замовк, то почувся спокійний голос лікаря:

— Ксилантію, принеси туалетний папір. Я обітру від піни йому пику.

По хвилі зашурхотіло, а потім долинув звук, схожий на удар. В’язень заревів від болю, а тоді почав скімлити.

— Ти мені губу розбив!..

— Це я поставив крапку в нашій сьогоднішній бесіді, — сказав Костя. І додав: — Завтра ж я тебе вб’ю.

— А тіло вивеземо на баркасі аж у нейтральні води, — додав Ксилантій. — На корм крабам.

Діалог увірвався, натомість почулася музика й заревіло чоловічим хрипким голосом: «Куда ты лом схватил, ведь драка это праздник…» Та раптом клацнуло, звук увірвався. Я вийняв і перевернув касету.

— … Учора я пообіцяв відправити тебе у край без вороття… — почувся голос Кості. — Я не передумав, але в тебе з’явилася надія. Чому? Поясню. Ось два мобільних телефони — твій і Солодкого — ми вилучили в нього на Лузанівці. На дисплеї обох зафіксовано той самий номер абонента. У Солодкого він датований днем, коли ви мали скоїти вбивство. Точніше я мав його скоїти. Жоден інший дзвінок не зафіксований. Отже, ти не збрехав. А тепер уяви, що ти художник, який намагається намалювати портрет людини по пам’яті. Давай.

— Ага, малюй, — почувся голос Ксилантія. — Бо інакше ми твій портрет розмалюємо.

— Та що казати, — озвався в’язень. — Здоровий гевал. На таких кажуть: «півтора Івана». Навіть не стільки здоровий, як гладкий. Я б сказав — розкоханий. Ну, зодягнений добре. На беемве приїхав з двома нулями на номерному знаку.

— Он як… — озвався лікар. — А ще які цифри?

— Один і два, здається. Чи два й один. П’яту цифру не запам’ятав. До речі, з ним був водій. Такий самий мордоворот, як і він.

Запанувала тривала пауза, по якій подав голос Костя:

— Здається, у тебе з’явився шанс… Ксилантію, даси йому на обід сала з гірчицею.

Почувся якийсь рух, грюкання дверима, а тоді Костин голос:

— Схоже, Ксило, маємо справу дійсно з державними органами. Нікуди не потикайся з котельні, доки я не повернусь. Наручників з кента не знімай і навіть не наближайся до нього. Бо то такий зух, що може загіпнотизувати.

— Хе-хе, був у нас один у брьовнокатательному…

— Припни язик. Справа серйозніша, ніж ти думаєш.

З тим пролунала музика й слова з якогось одеського фольклору: «Наш Додик стал совсем, о зухен вей…»

З усього, по цьому магнітофон вимкнули. Та раптом знову почувся запис. Говорив в’язень:

— … Ти ж обіцяв відпустити.

— Я не обіцяв, а сказав, що в тебе з’явилася надія. — Це був голос Кості. — Хай тобі буде відомо, що тебе найняв на роботу віце-губернатор. Машина беемве, про яку ти казав, належить йому. Я не питаю, кого ви з Солодким ще вколошкали. Я питаю, хто ти. Ім’я, прізвище, де мешкав перед тим, як познайомитися з Солодким? Ти казав, що заприязнився з ним біля музею катакомб. Отож починай відлік часу від тієї миті в минуле.

— Я не знаю, — сказав темний.

— Що значить «не знаю»? Ти що, не пам’ятаєш свого імені?

— Ні.

— Псих якийсь… — почувся голос Ксилантія. — А як же ви спілкувалися з Солодким?

— А так… У безособовій формі.

— Так а гладкий — «замовник», як до тебе звертався?

— А ніяк. Казав: зробиш те-то й те-то. Ось гроші.

— Котю, він, здається, з нас знущається… Як би ми з тобою, наприклад, спілкувалися, не звертаючись один до одного на ім’я?

— Послухай, — знову Костя: — Ми б тебе вже й випустили,