Читати книгу - "Кримінальне право України. Загальна частина."

В юридичній літературі це питання вирішується неоднозначно. Більшість авторів допускає можливість заподіяння смерті злочинцеві за певних умов його затримання. Деякі автори вважають, що ні за яких умов затримувана особа не може бути умисно позбавлена життя.

Застосування таких заходів залежить від конкретної обстановки здійснення затримання, а саме: ступеня небезпеки вчиненого посягання, реакції затримуваного щодо самого факту його затримання, інтенсивності та способу ухилення від затримання, озброєння злочинця, кількості осіб, які мають бути затримані, та кількості осіб, які здійснюють затримання, місця, часу доби тощо.

Якщо під час затримання злочинця відомо, зокрема, що він дуже небезпечний, вчинив кілька особливо тяжких злочинів, озброєний, щойно вчинив особливо тяжкий злочин і намагається уникнути затримання з використанням транспортного засобу або вчиняє збройний опір, а всі можливі заходи його затримання вичерпано, то тут можливе застосування табельної зброї з поразкою на смерть.

Перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця, має місце при умисному заподіянні безпосередньо після вчинення ним посягання без необхідності надмірної (тяжкої) шкоди, яка явно не відповідала небезпечності посягання і обстановці затримання злочинця. Іншими словами, перевищення заходів, необхідних для затримання особи, яка вчинила напад, породжує кримінальну відповідальність: 1) за навмисне заподіяння тяжкої шкоди (умисне позбавлення життя або умисне тяжке тілесне ушкодження); 2) за умови, якщо така шкода не була зумовлена необхідністю і явно не відповідала небезпечності посягання і обстановці затримання злочинця.

За наявності цих двох ознак в їх єдності і взаємозв’язку має наслідком відповідальність (ч. 2 ст. 38 КК) лише у випадках, спеціально передбачених у ст. 118 (умисне вбивство у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця) і ст. 124 (умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця). Закон не передбачає кримінальної відповідальності за заподіяння середньої тяжкості тілесного ушкодження при перевищенні меж необхідної оборони, а отже, і за перевищення заходів затримання злочинця.

Умисне заподіяння особі, яка щойно вчинила напад, тілесного ушкодження або смерті з помсти (самочинної розправи) вважається злочином, і особа, яка заподіяла таку шкоду, підлягає відповідальності за загальними правилами.

Крайня необхідність — це такий збіг обставин, за якого виникла безпосередня небезпека для певного об’єкта, зберегти який можна, лише заподіявши шкоду іншому, менш цінному об’єктові. Інакше кажучи, правомірним вважається заподіяння (за наявності загальної небезпеки) шкоди одним цінностям, що охороняються правом, з метою відвернути шкоду більш значним цінностям, які теж охороняються правом.

Частиною 1 ст. 39 передбачено, що «не є злочином заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам у стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, що безпосередньо загрожує особі чи охоронюваним законом правом цієї людини або інших осіб, а також суспільним інтересам, інтересам чи інтересам держави, якщо цю небезпеку в даній обстановці не можна було усунути іншими засобами і якщо при цьому не було допущено перевищення меж крайньої необхідності».

Об’єктом захисту при крайній необхідності є: особисті блага людини, її права та майно, блага та права інших осіб, блага та цінності громадянського суспільства чи держави.

Умови, що визначають правомірність крайньої необхідності: 1) наявність небезпеки заподіяння шкоди об’єктові захисту; 2) небезпека, що виникла, має бути наявною, дійсною, тобто вона виникла, існує і ще не минула; 3) небезпека має бути невідворотною, а її усунути неможливо без заподіяння шкоди іншим цінностям, що також охороняються правом; 4) шкода має завдаватися так званим третім особам, якщо шкода завдається нападнику, то вчинене розглядається за правилами про необхідну оборону; 5) особа завдає шкоду, будучи зобов’язаною або вимушеною до цього об’єктивними обставинами; 6) заподіяна шкода має бути меншою, ніж відвернена шкода.

Джерелом небезпеки, що зумовлює стан крайньої необхідності, можуть бути: а) стихійні сили природи (громовиця, землетрус, пожежа, повінь, гірські лавини, дії джерела підвищеної небезпеки, затоплення тощо); б) суспільно небезпечна поведінка людини (наприклад, створення аварійної ситуації, що може спричинити тяжкі наслідки); в) фізіологічний стан людини (голод, хвороба тощо); г) порушення роботи технічних чи автоматичних систем, що спричинило аварію або катастрофу; ґ) напад тварин; д) збіг обставин, що зумовлює необхідність одночасного виконання певних обов’язків.

Небезпека має бути дійсною, тобто існувати фактично, а не уявно. Помилковість особи щодо дійсного характеру небезпеки не породжує кримінальної відповідальності, якщо людина не усвідомлювала і не могла усвідомлювати помилковість свого припущення. Якщо ж особа, яка припустилася помилки, могла усвідомлювати відсутність реальної небезпеки (не виявила належної обачливості), відповідальність має настати за необережний злочин.

Небезпека вважається невідворотною, якщо її неможливо було усунути іншим, більш ощадливим способом, крім того, який був застосований у даних конкретних умовах. Отже, крайня необхідність має вважатися відсутньою, якщо в особи була можливість запобігти загрозі небезпеки без заподіяння шкоди стороннім благам або можна було застосувати менш небезпечний спосіб дій, але особа не використала ні тієї, ні іншої можливості.

У стані крайньої необхідності шкода завдається стороннім особам, не причетним до джерела небезпеки (до створення небезпеки). Тому заподіяння шкоди в цьому випадку допускається лише за умови, що більша шкода усувається шляхом заподіяння меншої шкоди. Саме ця обставина виключає суспільну небезпечність і протиправність дій, вчинених у стані крайньої необхідності.

Проблема співвідношення двох цінностей щодо їх порівняльної важливості є дуже складною, особливо при порівнянні однорідних цінностей. Наприклад, при порівнянні благ волі і благ щодо тілесної недоторканності або при порівнянні шкоди, заподіяної особистим благам, із шкодою, заподіяною суспільним благам.

У законі взагалі немає будь-яких (об’єктивних або суб’єктивних) ознак такої відмінності. Тому, вирішуючи питання про співвідношення заподіяної і відверненої шкоди, необхідно виходити з конкретних обставин самої події, враховувати характер і розмір спричиненої і відверненої шкоди, а також пріоритетність благ або цінностей.

Отже, питання про те, яку шкоду визнавати значною, а яку менш значною, вирішує суд у кожному окремому випадку на основі об’єктивних і суб’єктивних критеріїв з урахуванням конкретних обставин певної події.