Читати книгу - "Непосидючі покійнички"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Звичайно. По тому узвозу пішки навіть вниз ходять собачники, закохані і скромні сексуальні збоченці, котрі за ними підглядають. Нормальна людина півтора кілометри ноги не збиватиме, а спокійненько сяде в тролейбус і через п’ять хвилин буде там, де їй треба.
— Так от, товаришу підполковник… тільки не беріть у руки нічого важкого… вбивця вистежував не людину, а машину. Але не ту, не ту… не ту, кажу! Я ж не замполіт. І ви ж самі казали, що по тій машині треба бити як мінімум з гранатомета. Плюс робити засідку до того, як вона проїде, а не через дві години опісля, як по ній і слід розтанув. А тепер слухайте спокійно: там скажене місце, на цьому узвозі. Крутий поворот, мало не в дев’яносто градусів. Мій знайомий якось не вписався — на велосипеді. Щоправда, гоночному. Так з нього потім цілий день у травматології спиці заднього колеса витягали.
Старий полегшено опустився на стілець і відклав у бік грубезну томину коментарів до кримінально-процесуального кодексу:
— Сирота, я й сам над цим думав. Для такої відстані, щоб вбити людину з малокаліберки, треба бути заслуженим майстром спорту, олімпійським чемпіоном плюс людиною, якій завжди і в усьому щастить. А машина, то, звичайно, трохи крупніша мішень. От тільки треба з даішниками порадитися — чи може така кулька зробити якусь реальну шкоду «Жигулям» чи навіть «Запорожцю»?
— Не знаю, товаришу підполковник, як щодо пробити колесо, а от по лобовому склу тріщини пустити — цілком реально. Швидкість машини плюс швидкість кульки. Думаю, достатньо: раптом на крутому повороті ні сіло ні впало — скло на павутину. Досить, щоб водій хоч на мить розгубився… Іди знай потім — чи воно розбилося під час аварії, чи за дві-три секунди до того.
— Добре! Беремо як робочу версію. Поставимо там чергувати наряд у приблизний час убивства і нехай тиждень фіксують номери всіх легкових автомобілів, що їдуть згори вниз. Раз вбивця там стояв, то був упевнений, що його жертва саме цією дорогою поїде. Отже, той, на кого чекали, проїздить узвозом регулярно. За тиждень відберемо таких пунктуальних — і попрацюємо по кожному окремо.
— А як бути з тими аваріями, котрими покійний Віктор займався? Я ж вам учора доповідав.
— Нас на що нацькували? На пістолет. Ми й так ліземо поперед батька в пекло, пропонуючи мотив. А ти ще хочеш підпрягти діла давно минулих днів. Аварії! Спасибі. Що не вбивство Столипіна! Там, до речі, теж впритул стріляли. І пістолет був малокаліберний, бо кулі навіть навиліт не пройшли. Ти не хочеш підключити й це до загальної версії? Генерал буде радий, що у нього такі розумні співробітники.
— Столипіна не хочу. А з пістолетом не так багато мороки буде, як вам здається. Особливо, якщо припустити, що мене під колеса не за старі гріхи пхнули, а за те, що я об цю зброю під час перевірки випадково обтерся. А у мене по половині Києва все переписано: хто коли брав, кому і на який час видавали, за ким постійно закріплений як за спортсменом-першорозрядником або за кандидатом у майстри.
— Багато там підозрілих набралося?
— Не так щоб. Але для масовості вистачить. Доведеться для перевірки алібі райвідділи підключати.
— А то вже не твій клопіт. Наш Генерал розмах любить і масовість теж. До настання комунізму шукати не будемо, це вже точно.
— Ну, а мені що робити? Пістолет шукати, мотив чи ще щось? Машину чи того, хто мене в спину пхнув, не кажу вже про каменюку на голову…
— Ти мені колись хорошу фразу сказав, котрою ваші філософи бавляться. Про кота. От його й шукай.
Улюбленим жартом на моєму факультеті було порівняння марксистсько-ленінського вчення з пошуками чорного кота в темній кімнаті, коли заздалегідь відомо, що його там немає, зате час від часу лунає радісний крик: товариші, упіймав, за хвоста тримаю! Схоже, поки що хтось тримає, і то міцно, за хвоста мене. Причому, без усякої філософії.
Ще півдня ми витратили на вовтузню з даішниками. Народ вони простий і суворий, як солдатська кирза. Головне, що кожна фраза у них починається з «а якщо».
— А якщо машина швидко їде, то як ми її номер запишемо?
— Вам обом писати не треба. Один диктує, другий пише.
— А якщо той, хто диктує, помилиться?
— Дивіться уважніше, не помилитесь.
— А якщо їх дві поспіль їхатиме, то що тоді?
— Швидше диктуватимете.
— А якщо їх кілька поспіль їхатиме?
— У тебе, придурка, палка навіщо? Спину чухати? Пригальмуєш усю кавалькаду, потім по одному відпустиш. А ще краще — візьміть знак обмеження швидкості, поставте на повороті, щоб із самої гори було видно, а самі поряд прилаштуйтеся. Не доведеться і жезлом махати. Як малі діти, Їй-Богу!..
Інструктаж настільки вимотав мене, що вертаючись додому, я зовсім забув про пошту. А тому за старою звичкою відімкнув свій ящик у під’їзді. Звідти випав, як мені здалося, зім’ятий шматок паперу. Придивився — трохи не вгадав, бо то фольга. До рук брати не став, відфутболив ногою в куток, під східці.
Мама привітала мене ще одною новиною:
— А нам хтось під двері скла насипав. Битого…
— Може, з ліхтаря впало? — велике, красиве вікно-ліхтар над сходами, котре збереглося ще з дореволюційних часів, було предметом гордощів всіх наших сусідів.
— Ні, я дивилась. Якби звідти, то була б дірка. Хтось спеціально
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Непосидючі покійнички», після закриття браузера.