Читати книгу - "Непосидючі покійнички"

— Шльондра!

— Згоден. Але ти їй нічого не зробиш. Хіба що солі на хвіст насиплеш.

— А притягти?..

— За що? За проституцію? Такої статті немає.

— А за дармоїдство?

— Сирота, перехрестись, якщо в Бога віруєш. Яке дармоїдство? Вона з восьмої до п’ятої соками в овочевому магазині на Подолі торгує. Ударниця комуністичної праці, між іншим!

— То може, товаришу підполковник, ми вдвох їй рекомендації в партію напишемо? А там уже можна буде і по партійній лінії…

— Олексо, як каже моя онука, дивлюсь я і дивуюсь на тебе. То ти баришень у Піонерському парку на лавці взимку петрушиш, аж пара йде, а то раптом таким цнотливим зробився, аж страх!

— Скільки можна повторювати, що… не в Піонерському парку, а у власній квартирі і не взимку, а посеред літа, і не баришню, а законну дружину, і не я, а наш замполіт, і не петрушив, а читав їй чернетку своєї доповіді…

— Тю на тебе, Олексо! Збив з думки. Про що я?

— Про те, що Анаконда — не шльондра, а порядна радянська жінка.

— Саме так! З сусідами живе — душа в душу, водою їх не заливає, танців під баян о третій ночі не влаштовує. Спекуляцією не займається, клієнтів не обраховує — ні за основним місцем роботи, ні за сумісництвом. Притонів розпусти не утримує. Щоправда, після спілкування з нею деякі мужики на своїх коровидл дивитися не можуть, але то вже не нашого розуму справа. Так ото напиши пояснення, сходи додому, добряче виспись — і завтра зранку щоб стояв переді мною з готовим планом оперативно-розшукових заходів! Бо зроблю таке, що Жопсі позаздриш.

За всіма правилами детективного жанру цієї ночі мені мала снитися Анаконда, яка шпурляє мені в голову з даху шмат карнизу. Або Жопся за кермом трамваю, під який мене штовхає якась невидима сила. Проте я спав міцно, без сновидінь.

Вранці за першою кавою до мене остаточно повернувся спокій, а з ним і здатність мислити логічно. Поміркувавши, я відніс історію зі шматком карнизу до нещасного випадку плюс щасливого збігу обставин. Будинок, у якому містилася пошта, зводили мало не за часів Ярослава Мудрого і не ремонтували від возз’єднання України з Росією. То не диво, що з нього людям на голови шматки летять, диво, що він взагалі весь не розсипався, до фундаменту. Отже, під спробу вбивства пасує лише історія на розі Кірова і Карла Лібкнехта. Я веду зараз дві справи — по собачнику офіційно і по дивним інтересам покійного Віктора — приватно. Але щодо мого неофіційного розслідування, то крім двох згорьованих батьків про це ніхто не знає. І навряд чи від них вийшла якась інформація, та ще й так швидко. Хіба що хтось зацікавлений сидів у сусідній кімнаті, але то нереально. Залишається друге — пістолет. Логічний висновок: серед усіх отих любителів постріляти я випадково зачепив справжнього вбивцю. Ура, Сирота, і хай живе! Це означає, що можна припиняти біганину по стрілецьких клубах і спорткафедрах і братися за те, що я насправді люблю: порпатися в документах, співставляти, вишукувати… нормально!

Щодо аварій — то нехай вони трішки зачекають. Батьки потерпілих мають рацію: дітей я їм не поверну. А ятрити свіжі рани — то таке… Доведеться на якийсь час перетворитися на слухняного лягавого, який працює виключно по команді начальника: «Сирота, фас!»

А от крутити головою на всі боки — і по куту, і по азимуту — відтепер доведеться постійно. Особливо, виходячи з під’їздів, а також переходячи вулицю, навіть на зелене світло. І взагалі, краще триматися подалі від проїжджої частини, але водночас не підходити занадто близько до будинків. Висновок один: доведеться обмежити вживання кави і цигарок, аби зекономити на таксі.

На роботі Старий із садистською посмішечкою на обличчі довго читав і перечитував моє пояснення щодо інциденту в кав’ярні. Навіть дещо попідкреслював олівцем і поставив на полях пару великих знаків запитання. Я переминався перед ним із ноги на ногу, як хронічний двієчник, котрий ще не зовсім втратив совість. Наш партизан нарешті зволив помітити мою присутність:

— Кажеш, Сирота, припікання сідниць розпеченою коцюбою — то є нова форма оперативно-профілактичного заходу з певним контингентом криміногенно налаштованих елементів? Зачекай, я перепишу собі в записник. Наступного разу, як у мене старі менти зберуться пулю розписати, я їм зачитаю замість анекдотів про вірменське радіо.

— Товаришу підполковник…

— Я вже десять років товариш підполковник. Добре, досить з тебе, Олексо. Рекомендую свій козацький запал перед повіями більше не демонструвати. Знайшов компанію!

— Не буду!

— Будеш, куди ти дінешся? Чи я тебе не знаю…

Він демонстративно склав моє пояснення удвоє, потім порвав його на дрібні шматочки, склав уривки у попільничку і підпалив. Попіл висипав у кошик для сміття і лише після цього підвів риску:

— Є скарга — є розслідування, немає скарги — є особисті проблеми потерпілого. Перейдемо до наших собачників. Викладай план.

— Я виходжу з того, що потерпілого вбили випадково.

— Знаменна думка! Як це ми всі раніше не здогадалися?

— Отже, вбивця чекав на когось іншого…

— Геніально! Товаришу капітан, хвилиночку! Сідайте, будь ласка, на моє місце. А я вас од дверей послухаю, навстоячки.

— Не варто, товаришу підполковник! Бо після того, що я зараз скажу, краще мені ближче до дверей стояти. Ми досі вважали, що вбивця чатував на когось, хто йшов