Читати книгу - "Риб’ячі діти"

намальованих на автомобілі риб, символів Христа. «Якщо закінчилася епоха сузір’я Риб, що тривала десь дві тисячі з половиню років, то чи значить це, що закінчилася й епоха християнства, та й взагалі всіх монотеїстичних релігій – буддизму, іудаїзму, ісламу, що склали підвалини сучасного людства, сучасної цивілізації, які створили епоху Риб?» – розмірковувала вона. Той хлопчина, вбивця отця Трифілія, запитував у неї про це, хоча і в зовсім іншому контексті, іншими, простішими словами, але тоді вона не готова була сказати, скласти правильну відповідь – про риб’ячих дітей, Христову ікру, яких розкидало по світах так, що не пам’ятають вони вже ані братів своїх, ані сестер, нічого не пам’ятають; та й зараз не готова – немає ні сил, ні бажання, вистачає відчуттів і рухів тільки на очікування набридлого невловимого начальника, від одного підпису якого залежала доля одразу кількох людей – її родини.

Петро, Борька Ілліч, Вовик, баба Люба – всі собаколови стояли у святкових костюмах і тріумфальних позах біля візка з собачими тілами, ще жодному з їхніх попередників не вдавалося піднятися так високо по професійній сходинці. У візку, акуратно складені, наче немовлята в роддомі, лежали два чорних пси, схожі один на одного, як дві краплі води, одна руда сука, схожа на лисицю, і Білявка, схожа на привид. Тварини були начебто і мертві, але Петра чомусь не покидало відчуття, що вони просто сплять, і він кілька разів нахилився, прислухаючись, чи не дихають собаки. Він взагалі не розуміє, чому їх не накрили, не закрили, чому спалюють просто так, у всіх на очах, відкрито?

Великі скляні вхідні двері крематорію нарешті відчинилися, і Петро побачив, як під оплески губернатор перерізає червону стрічку; і ось уже натовп заповнює залу і розміщується півколом, в центрі якого губернатор під модеруванням головного технолога, кремезного клишоногого невеличкого чоловічка із ледь помітним рожевим дитячим шрамом на правій щоці, посміхаючись ідеально білою посмішкою, береться за візочок і легким рухом направляє псів до печі, за тим натискає кнопку, і всередині спалахує полум’я; інстинктивно відсахнувшись, губернатор та його свита нахиляються до отвору, туди ж прямують камери телебачення та зацікавлені потрапити в кадр особи; технолог щось говорить губернатору на вухо і показує на піч рукою. «І все це назагал виглядає так по-дурному, як запускання в космос факела з олімпійським вогнем у супроводі літаків, гвинтокрилів та іншої техніки», – думає Петро й сам дивується власній крамолі. Аж раптом від печі з жахом в очах роблять кілька кроків назад і губернатор, і вся його свита, оператор із телебачення, зовсім ще молодий хлопчина з зачіскою «конячий хвіст», ледь не випускає камеру на підлогу. Хтось із жінок, здається, заступниця губернатора, верещить: «Собаки! Собаки оживають!» – і вибігає з цим диким криком на вулицю, лякаючи людей. Зчиняється легка паніка, і натовп пре до виходу, певне, спрацьовує підсвідома пружина недовіри, не сприйняття нової технології, і всі чутки, що роїлися до цього навколо спалювання покійників у крематорії: «гробків не буде», «не по-християнськи», «не по-нашому» – в одну мить вихопилися зараз назовні. Бригада Петра, натомість, активно торує собі дорогу до печі, впевнено і не вагаючись розсуваючи всіх, хто попадеться під руку, – собаки, хоч живі, хоч мертві, хоч ті, що повстали з мертвих, – то їхній клопіт. Нарешті собаколови отримують можливість зазирнути всередину, і картина, яку вони бачать, дійсно вражає – пси, всі четверо, ворушаться в огні й, здається намагаються встати, вертять головами, роззявляють пащі, совають лапами, наразі, їхні рухи абсолютно нічим не відрізняються від рухів живих істот. «Сухожилля», – каже хтось хрипло поруч. Петро обертається і бачить головного технолога крематорію. «Сухожилля, – повторює той, і шрам на його щоці у відблисках полум’я видається яскраво-червоним, – під впливом вогню скорочуються, тому небіжчики рухаються. Треба заздалегідь перерізати…»

Сергій Кіндратович, ледь відбивши свого онука від класного керівника і взявши товстого і похмурого п’ятикласника за руку, очікував, коли ж, нарешті, завершиться церемонія, губернатор вийде з крематорію, і можна буде й самим йти по домівках. До закінчення церемонії він, будучи службовцем, піти звідси ніяк не міг – нічого не поробиш, професійна етика. Проте замість губернатора з крематорію раптом вилетіла його ошаліла заступниця з розхристаною зачіскою і очима на лобі; вона кричала щось про собак, які повстали з мертвих, і кару Господню, що настигне людство; впавши в чиїсь обійми, жінка затрусилася і заридала, нагадуючи відьму, що тільки-но розкаялась в загибелі малечі, і тепер її за це спалять, як тих бідолашних собачок.

Незважаючи на крики і метушню, директор кладовища одразу ж збагнув, у чому справа: про різні види поховання він професійно знав майже все, до того ж, також чув історію матері Сікорського. Зрозумівши, що це і є, по суті, фінал сьогоднішнього заходу – вельми нетривіальний, варто зауважити, багатий рік на цікаві події в царині діючої влади, нічого не скажеш, враховуючи випадок у мерії! – Сергій Кіндратович, поволі підштовхуючи між людей онука, який здивовано споглядав на свій перший у житті масовий кіпеш, почав протискатися до волі. «Коли-небудь, – думав він, – ми досягнемо точки неповернення, і час потече навпаки. Можливо, він спочатку зупиниться, а вже потім рушить в зворотному напрямку, до своїх витоків. І все навкруг раптом зміниться: скелети померлих людей обростуть м’ясом, по судинах знову побіжить кров, їх виймуть з могил, старі почнуть молодіти, молоді перетворяться на дітей, а діти сховаються в животи своїм мамам, а потім розділяться на яйцеклітини і сперматозоїди і, розчинившись в кислотах та лугах, порізно повернуться в обох батьків. Все, що ми зараз беремо, ми віддамо, а все, що віддавали, повернеться до нас. Таким чином, збудеться пророцтво – воздасться неодноразово тому, хто жертвує. Все, до чого ми наближалися, почне віддалятися, а все, від чого тікали, наблизиться. Якщо час рухається назад – це не смерть, а переродження. Це не народження, ні – це Воскресіння. Різниця з нашим теперішнім життям полягатиме лише в тому, що після Воскресіння ми з точністю до миті знатимемо, що за чим слідує, бо насправді, це ж ми самі створили собі такий порядок у власному житті; у наступному ж власному житті ми знатимемо навіть, коли наступить та мить, коли лоно матері прийме нас знову до себе. Нині ми живемо