Читати книгу - "Риб’ячі діти"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
В третьому ряду фаланги школи № 15 п’ята праворуч у рожевій шапці стояла першокласниця Оля Усенко. Дівчинка, як і інші діти, дуже змерзла, але, на відміну від однокласників, намагалася слухати губернатора уважно – можливо, він щось повідомить про її давно зниклу собаку Білку, бо мама сказала, що губернатор знає геть все на світі. Її мама Свєта прийшла на відкриття крематорію, добре підготувавшись зовнішньо, і сподівалася на яскраве продовження – Петро вперше за два роки побачень запросив її на колективний святковий обід. Вона роззиралася навколо і слухала виступаючих, але не вдавалася в тонкощі заяв та гасел, тож іноземець, попри малий зріст, мамі Свєті сподобався більше за всіх – говорив мало, емоційно; енергійний, на відміну від інших, стояв на прохолодному вітрі без пальта, лише в елегантному синьому костюмі, одразу видно – темперамент, гаряча кров, хоча сам по собі і дрібненький.
Оля сподівалася, що в зв’язку з тим, що мама Свєта сьогодні так нафарбувалася, ввечері її з братиком відправлять до бабусі, яка, хоч і сварилася часто, не примушує читати вголос вірші на кухні і обіцяла в разі підвищеної слухняності подарувати песика. Песик би Олі дуже не завадив, бо дядько Петро останнім часом часто залишався на ніч в їхній квартирі, і Оля всерйоз розмірковувала на тему, де спатиме, коли повернеться, татко, і робила висновок, що, зважаючи на те, що з мамою тепер спить дядько Петро, татко спатиме з нею та братиком у дитячій, що не могло її не тішити – татко завжди розповідав дуже веселі історії про пригоди португальських звіряток, тож песик би йому припав до вподоби: вони б разом ходили гуляти, а татко придумав би і про нього якусь смішнючу історію. Про всіх них разом – нову смішнючу історію!
Учителі, тітоньки переважно за п’ятдесят, неймовірно суворі й серйозні, змінюючи вираз обличчя від похмурого до дуже похмурого, нервово курсували вздовж шеренг школярів, час від часу осмикуючи найбільш неслухняних і говірких. Одного з таких неборак на прізвисько Колобок класний керівник щойно мало не відтаскала за вухо – хлопчина кидався паперовими кульками в однокласниць, тож вчителька кричала на нього зараз так, як вміють кричати лише професійні педагоги з тридцятирічним стажем роботи в школі – тихо шиплячи, щоб ніхто не чув, але всі ті слова, наче бомби, розривалися в глибині свідомості (і підсвідомості) неслуха.
Цю сцену мовчки спостерігав Іван Миколайович Чолобитченко. Він прийшов сюди, звісно, не тому, що його запросила спілка ветеранів Великої Вітчизняної війни – після випадку з похованням німецьких вояків він і сам наче помер для спілки, але Іван Миколайович не відчув ані докорів сумління, ані порожнечі від нестачі листівок чи поздоровлень зі святами та запрошень на урочистості – він їх і без того зневажав, ті фальшиві збіговиська на догоду можновладців, зиск з яких мали тільки керівники ветеранських організацій, що ставили свої підписи від імені ветеранів на підтримку чергового пройдисвіта. Чолобитченко домовився зустрітися тут, біля крематорію, з Миколою Степановичем Сікорським, відомим краєзнавцем і своїм тепер уже близьким другом. Іван Миколайович стояв, спираючись на палицю і схиливши голову, намагався почути, про що говорять в мікрофон, але розібрати йому вдавалось мало що. Чесно кажучи, він здивувався, коли Сікорський запропонував зустрітися саме тут, на окраїні міста, та ще й на відкритті крематорію, але краєзнавець посміхаючись відповів, що, мовляв, крути не крути, хочеш не хочеш, а все ж таки – історична подія, тож має бути присутнім, а потім переповів історію про страшний крематорій у підвалах церкви Покрови. Він з сумом дивився, як вчителька вимовляє малому товстуну сувору догану, як незламними охоронцями суспільного спокою та державного устрою ходять інші вчителі вздовж рядів школярів, позиркуючи і кидаючи зауваження зневажливим тоном, не витримав, відвернувся, відсторонився. «І ми ще дивуємося, що люди тепер схильні до саморуйнування?» – подумав із гіркотою в роті. Згадав про ріку, про те, що давно не ходив на риболовлю – тяжко вже стало; погляд його шукав, на чому зупинитися, роздивлявся машини, що вишикувалися в ряд обабіч – зір він, на відміну від слуху, мав прекрасний, – побачив кілька автомобілів із намальованими на них ззаду двома невеличкими рибами, одна поверх іншої, голова до хвоста, здається, знак якоїсь протестантської церкви: «Тож якщо життя – то плинна ріка часу, значить, ми – риби в ній, в тій ріці, – і рано чи пізно нас хтось та спіймає?»
На це ж саме зображення риб на автомобілях дивилася і народна цілителька Софія – вона прийшла на відкриття крематорію в надії розшукати начальника управління комунального майна, щоб вмовити не розривати договір оренди на приміщення напроти церкви, яке вона орендувала для своєї приймальні. Вона прихопила з собою стандартний конверт і сподівалася передати свого «листа» чиновнику десь поблизу в кафе. Спіймати начальнику управління на робочому місці не було жодної можливості – той підпорядковувався і звітував тільки меру, проте мер був відсутній на роботі вже кілька тижнів, після інсульту виїхав на лікування до Німеччини, і ходили в місті чутки, що вже й не повернеться – тож в мерії тепер панував не просто звичайний безлад, а безлад надзвичайний. Насправді, багато зацікавлених осіб снували тут саме з такою метою – спіймати потрібного чиновника і щось йому сказати, передати, підписати, про щось домовитись. Але начальника управління комунального майна ніде не було видно, люди сказали, що начебто він десь всередині, керує підготовкою до кремації, тож потрібно дочекатися, поки когось спалять, а вже потім… Тому Софія, не випускаючи з поля зору вхід до крематорію, чекала на узбіччі людського руху і роздивлялася двох
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Риб’ячі діти», після закриття браузера.
