Читати книгу - "Чаша Амріти"

— Женю, не тобі про це говорити. Одна кіберсистема не вжилася з іншою кіберсистемою — звичайна річ.

— Не дурій! Я серйозно. А втім, дивись. Я з приводу іншої справи…

— Якої?

— Ну, ти догадаєшся. Там, в підвалі, лежить…

— Розумію, розумію, — задихнувся Михайло. — Ради бога, що таке? Щось сталося?

— Та ні, нічого. Ти не хвилюйся. Просто, я хотів попередити. Ситуація така: наш відділ розформують. Може, я перейду в Інститут кібернетики. Тоді я не зможу гарантувати, що вона…

— Розумію, Женю. Що ж робити?

— Подумай. Завтра даси відповідь. Або хай лишається як експонат, але тоді хто зна, куди й кому вона потрапить до рук. Не хотілося б, щоб з нею експериментували. Хоч я й сухар, як ти кажеш, але все-таки… Або… забери її, поховай…

— Женю, ти ж казав, що не можна…

— Я домовився. Сказав, що знайшлися друзі. Коротше — можна забрати, документи оформимо…

— Я подумаю… Я подзвоню, Женю. Дякую…

— Нема за що. Чекатиму завтра. Я розумію… справа тонка…

Михайло одійшов від столу. Серце стукало гучно, тривожно. Що йому сталося? Хіба ще не вспокоїлося? Не звикло?

Він, звичайно, її забере. І повезе на Карпати. Десь на перевалі, проти зірок, проти сонця, вона спочине. Вічним сном. Можна попросити Сашка, він допоможе. Навколо будуть смереки, високотрав’я, сині хвилі Чорногори…

— Вічним сном? — дзвінко засміялася Ганнуся. — Ой, який ти дивний, Михайле! Хіба є вічний сон?

Що це? Звідки? Може, то вітер за вікном? Чи далекий гук потяга? Чи пташиний спів? Не збагнути, не розпізнати…

Падають жовті, багряні, червоні листки за вікном. Нечутно ступає по осінній землі Ганнуся. Легко, як хмаринка, сідає на підвіконня. Усміхається.

— Тіло поховай, — шепоче вона. — А любов залиш. Любов — з тобою, коханий. Ти хотів воскресити мене? Смішний. Навіщо?

— Так мало я був з тобою, — жаліється Михайло. — Хотілося знову торкнутися руки твоєї, глянути в очі, пройти поруч…

— Але ж рано чи пізно наступить розлука, — похитала головою Ганнуся. — Яка ж різниця — один раз ми стрічалися чи сто разів? Яка різниця?

— Справді… Нема, — шепоче Михайло. — Ти й так назавжди зі мною.

— От і добре, Михайлику. Ти зрозумів. Я рада. Я ждатиму тебе…

Тане туман в очах. Щоки вологі. Чому б то? Нікого нема. Тиша.

До кабінету заглянула Валя. Побачила на столі купу листів, охнула.

— Михайле Кузьмовичу! Ай-я-яй! Таких ще в мене нема! Голубчику, не відмовте!

— Беріть, беріть! Усі ваші, Валю!

Сагайдак усміхається. Радій, дівчинко, захоплюйся. Найменше захоплення приховує в собі дивовижні скарби відчуття, якщо воно йде від прекрасного. Люби все — марки, хмаринки, хлопців, дерева, метеликів, захід сонця. Тільки люби, а не колекціонуй!

Щаслива Валя виходить з кабінету. Сагайдак знову береться до записів Свамі.

«Інтуїція — це синтез свідомості. Розум, інтелект — порівнює, оцінює, інтегрує, складає з часток якусь модель Пізнання. А інтуїція блискавично охоплює Ціле, пізнає суть, стає цією суттю. Ми ще не знаємо таємниці цього дивовижного процесу. Та розгадка його може бути надзвичайно проста.

Ми — частка Цілого, я вже писав. Частка може об’єднуватись з іншими частками. А об’єднавшись, отримати усвідомлення Цілого або його аспекту. Ніби рантовий контакт з іншим світом. Ніби переліт на казковому килимі-самольоті в країну легенди. Як же опанувати дарунком інтуїції? Занадто рідкісна це жар-птиця. Чи не можна її зробити ручною?

Самадхі. Стан самоконцентрації. Давно його знають на Сході. Навколо цього поняття виникло багато легенд, вигадок, метафізичних, містичних пліток. Самадхі віднесли до категорії самонаркозу, схожого до тих явищ, які викликаються споживанням наркотиків. Напевне, в деяких випадках це так і є — тоді, коли до екстазу приходить свідомість примітивна, фанатична. Я маю на увазі високий стан самадхі, який приводить до відкриття світових законів, творення геніальних поем, соціальних прогнозів, епохальних винаходів. Але навіть такі величні досягнення все ще знаходяться в сфері звичного. Самадхі дозволяє заглибитися так далеко в надра Буття, що мислитель може збагнути закони нових ступенів Світобудови, на яких наші таємниці, наші трагедії чи радощі з приводу народжень чи смертей — лише хвилі на поверхні Океану Життя.

Ти писав мені, Михайле, про свою гіпотезу замкнутих світів. Це прекрасна і глибока ідея. Я зустрічав у старовинних космогонічних манускриптах схожі ідеї, правда, в символічній формі.

Езотеричні записи індуїзму повідомляють, що Брама — творець світу — створив наш світ незаконно, що він приховав його від Махадеви (Верховного Духа). Вішну і Шива розкрили цю таємницю і змушують Браму повернути світ у єдине лоно.

Чудово — чи не так? Досягнення сучасної мислі дозволяють розшифрувати дивний символ. Брама — наш світ — замкнутий (так вважаєш і ти), Шива (імпульс вибуху) — змушує його розімкнутися, розлетітися, Вішну (закон еволюції) — пізнає закони цього замкнутого світу і шукає виходу з нього, щоб синтезувати Єдність.

Виходячи з цих міркувань, можна збагнути невіддільність людського мікрокосму з Неосяжним Макрокосмом Буття. Людина, ніби крапля, яка відбиває в собі, в своїй свідомості, серці, інтуїції всю складність Буття. Всесвіт пізнає себе через нас, через Людину, і в нас він пізнає себе. А Людина, охоплюючи думкою вселенський Безмір, практично пізнає сама себе, свою нескінченну суть. Так змикаються два потоки Пізнання — один бере початок від мікробезмежності, другий наповнюється джерелом Мегабезмежності. Все єдине в Океані Вічності.

Ми живемо в дивовижний час. Можуть відкритися нові, несподівані можливості. Не треба заперечувати жодного напрямку в Пізнанні, якщо він відкриває двері Свободи. Свобода Розуму, Духу — це єдине покликання Науки. Досі ми були рабами Природи, ми слухняно пливли в течії еволюції. Тепер настав час Синівства. Досить сліпого наслідування законів Природи, хоч і геніальних. Хай Людина віднині творить власні закони діяння і творчості. І це будуть