Читати книгу - "Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури"

Український ерос, що сформувався в колоніальних умовах, поставав на основі розщеплення ніжної і хтивої течій, формуючи інцестний комплекс, пов’язаний з фіксацією на материнському об’єкті. Внаслідок цього активний хтивий потяг шукав лише таких об’єктів, які не нагадували табуйованих інцестних осіб: якщо якась особа-об’єкт викликала любовне бажання, яке супроводжувалося високою психічною оцінкою, то це зумовлювало не хтиве збудження, а еротичну, не дієздатну ніжність. Через сильні інцестні фіксації, за словами З. Фройда, «любовне життя таких людей залишається розщепленим в двох напрямках, які знаходять своє вираження в мистецтві, як небесна і земна (тваринна) любов. Коли вони люблять, то не бажають володіння, коли бажають, то не можуть любити»[648]. Розщеплений любовний потяг привів, наприклад, О. Вайнінгера до філософського самогубства. Розщеплення хтивої і ніжної течії загалом характерне для національного психотипу — батьківського характеру філософського мазохіста. На основі розщепленого національного еросу міфологізував реальність Т. Шевченко, що дало підстави дослідникам виявляти неспівмірність його життя і творчості як міфологізації реальності[649].

В особистості з розкладеним любовним потягом хтивість може нормально проявлятися лише за умови несвідомого приниження сексуального об’єкта, що зумовлює «прояв статевої активності і сильне почуття насолоди»[650]. Цим можна пояснити надання Т. Шевченком у своєму любовному виборі переваги легковажній Ликері перед княжною Варварою. Формування чоловічого психотипу з розчленованим лібідозним потягом передбачає не лише несвідоме приниження сексуального об’єкта, а й психічну переоцінку любовного об’єкта, яка в нормальній ситуації спрямована на єдиного об’єкта, а в цьому разі зберігається для інцестного об’єкта та його замінників (наприклад, матері-України або поневолених українських «доньок»). Майже відсутність любовної лірики у Т. Шевченка, а згодом нерозвинутість любовної поезії на зламі віків, що констатують українські дослідники модернізму С. Павличко, В. Моренець та ін., є цілком закономірним наслідком панування інсцестного комплексу, що веде до розщеплення еротичного потягу.

Класична українська література як чоловічий дискурс не створила жодного впливового образу аристократичної жінки, потребу в якому гостро виявило українське психопорубіжжя. Відсутність такого образу-символу дає підстави аналізувати особливий тип вибору любовного об’єкта у класичному еросі. Очевидно, що в Україні не всі жінки були покритками, але саме цей психотип жінок поставив у центрі свого еротичного українського світу Т. Шевченко. Такий специфічний вибір об’єкта і його психічна переоцінка, походив «від дитячої фіксації ніжності на матері», тобто був одним із наслідків цієї фіксації[651].

У психоаналізі еросу З. Фройд звертав увагу на особливий спосіб вибору любовного об’єкта певним типом фемінних (невпевнених у собі) чоловіків. Такий чоловічий психотип об’єктом любові, як правило, обирає жінку іншого. Тобто важливою умовою збудження потягу стає третій, який повинен «постраждати». Натомість чиста, без підозр жінка не є достатньо привабливою, щоб стати об’єктом любові для такого психотипу[652]. Цю важливу умову еросу Фройд називає «любов’ю до проститутки»[653]. Тобто наявність суперника і причетність жінки до легковажної поведінки збуджують потяг у несвідомого себе національного суб’єкта — через ворожість до чужого чоловіка, в якого забирають жінку, і можливість ревнощів, що доводить пригнічену хтиву пристрасть до бажаної інтенсивності. Як писав В. Петров про історію кохання П. Куліша до одруженої Марії Маркович: «Усе, увесь світ замкнувся для Куліша в Марку Вовчкові. В ній, саме в ній знайшов ідеал нової «емансипованої» незалежної жінки… Йому здавалось, що все, чого бажав, шукав, прагнув, він знайшов у Марку Вовчкові»[654].

«У нормальному любовному житті, — писав Фройд, — цінність жінки визначається її цнотливістю і понижується з наближенням до розряду проститутки»[655]. Однак він зауважив дивне відхилення у чоловіків, для яких саме психологічний тип проститутки стає найціннішим об’єктом любові, внаслідок чого любовні об’єкти часто змінюються, утворюючи довгий жіночий ряд. У такому еросі формується й своєрідне любовне бажання — порятувати кохану жінку: «Чоловік переконаний, що кохана потребує його, що без нього може втратити всяку моральність і швидко опуститися до низького рівня. Він її рятує тим, що не залишає»[656].

Еротичне бажання порятувати жінку (символічну Україну, як у поезії Шевченка) походить від материнської констеляції. Вплив материнського прообразу на багаторазовий вибір об’єкта свідчить, що у чоловіків цього типу «потяг до матері і в час статевої зрілості наявний так довго, що в обраних ними пізніше об’єктів любові виявляються ясно виражені материнські ознаки, і в них легко впізнати заміну матері»[657]. Тому природна переоцінка об’єкта любові означає, що кохана є незамінною, єдиною, такою, як мати, яка може бути лише одна, тому всі інші об’єкти любові — це лише заміна матері, що передбачає «утворення ряду». Отже, розчленування на довгий ряд передбачає подовження через те, що «всякий сурогат все-таки не дає задоволення»[658]. Материнський комплекс приводить до романтичного донжуанства як одухотвореного донжуанства, наприклад, через чисту «любов до покритки»: жінка, яка стала жертвою сексуальності, виноситься за межі сексуального інтересу чоловіка-заступника.

Саме у Шевченковій творчості несвідомо сформувалася своєрідна тенденція українського класичного чоловічого еросу як такого оберненого донжуанства, що проявилося через бажання рятувати коханих українських жінок. Спокусливого українського Дон Жуана як ерогенного мазохіста характеризувало те, що він спокушав жінку пасивно, своєю неагресивною сексуальністю. Цю сексуальну психологію українського Дон Жуана представив Л. фон Захер-Мазох у повісті «Дон Жуан із Коломиї»(1866) як аристократичну сексуальність: «Цей чоловік міг подобатися жінкам. У ньому нічого не було від тієї неприкритої незграбности, яку в інших народів вважають мужністю, він був наскрізь просякнутий шляхетністю, стрункий і вродливий, однак пругка енергія, непереборна впертість промовляли у кожному його рухові»[659]. Очевидно, саме таким був у своїй молодості і Т. Шевченко, спокушаючи аристократок (княжну Варвару, княгиню Ганну та ін.) синівським ерогенним мазохізмом і несучи в собі бунтівливу духовну енергію, що йшла від батьківського філософського мазохізму і стала головною символічною загрозою для Російської імперії.

Психосемантика українського донжуанства вивершується у творчості Шевченка через тлумачення образу Богоматері як врятованої святої покритки: кохана жінка перебуває в небезпеці завдяки своїй схильності до сексуальності, а тому коханий (як Йосип біля Марії) має її вберегти, зокрема своєю моральністю протидіяти її несвідомим нахилам. Мабуть, у дитинстві на Шевченка велике враження справила якась історія покритки, що породило до цих жінок суперечливе почуття жаги і провини, оскільки він розумів, що також належить до чоловічого племені, яке загрожує несвідомій жінці.

Подібний психотип чоловіка, якому властиво рятувати кохану жінку, визначає суть любовної поведінки всіх українських класиків. Цей характерний вибір любовного об’єкта характеризує ерос Панаса Мирного, І. Нечуя-Левицького, П. Куліша та ін.

Т. Осьмачка, подаючи українську реальність