Читати книгу - "Насолода"

Він відійшов од вікна й знову сів за стіл. Перед його поглядом сонце підпалило шибки й сатирів на стіні, які стрибали навколо Силена.

Служник повідомив:

– Синьйор дюк із двома іншими синьйорами.

Увійшли дюк ді Ґриміті, Людовіко Барбарізі й Джуліо Музелларо. Андреа підвівся, щоб піти їм назустріч. Усі троє по черзі обнялися з ним.

– Джуліо! – вигукнув Спереллі, який не бачився з другом протягом двох років із гаком. – Ти давно в Римі?

– Та вже тиждень. Хотів написати тобі в Скіфаною, але потім подумав, що ліпше зачекати, доки ти повернешся. Як тобі ведеться? Ти, здається, трохи схуд, але вигляд у тебе чудовий. Лише тут, у Римі, я довідався про те, щó з тобою сталося. Інакше я прибув би з Індії, щоб бути твоїм секундантом. На початку травня я перебував у Падмаваті, в Багарі. Я маю так багато тобі розповісти!

– А скільки маю я!

Вони знову сердечно потисли один одному руки. Андреа перебував у чудовому настрої. Музелларо був йому дорожчий, аніж усі інші, завдяки своїй шляхетній інтелігентності, своєму гострому розуму, завдяки витонченості своєї культури.

– Руджеро, Людовіко, сідайте. А ти, Джуліо, сідай тут.

Він запропонував гостям сигарети, чай і міцні трунки. Зав’язалася жвава розмова. Руджеро Ґриміті й Барбарізі повідомили Андреа всі римські новини, виклавши йому невеличку хроніку подій. Дим підіймався в повітря, забарвлений майже горизонтальними променями сонця; картини на шпалерах пливли в гарячому й липучому повітрі; аромат чаю змішувався із запахом тютюну.

– Я привіз тобі повно чаю, – сказав Музелларо Спереллі, – набагато кращий за той, який пив твій знаменитий К’єн-Лунг.[195]

– А ти пам’ятаєш, як у Лондоні ми готували чай згідно з поетичною теорією великого імператора?

– Білява Клара ґрін у Римі, щоб ти знав. Я бачив її в неділю на віллі Борґезе. Вона мене впізнала й привіталася зі мною, зупинивши карету. Зараз вона оселилася в готелі «Європа», на площі Іспанії. Вона досі гарна. Ти пам’ятаєш, як вона закохалася в тебе і як переслідувала тебе, коли ти впадав за Лендбрук? Вона запитала про тебе, ще й не поцікавившись моїми новинами…

– Я охоче зустрінуся з нею. Але чи й досі вона вдягається в зелене і встромляє до капелюха квіти соняшника?

– Ні-ні, вона відмовилася від естетства назавжди, як мені здається. Захоплюється тепер перами. У неділю на ній був великий капелюх із фантастичним плюмажем а-ля Монпансьє.[196]

– Цього року, – сказав Барбарізі, – ми маємо надзвичайно великий наплив дам легкої поведінки. Троє чи четверо з них досить гарні. Джулія Арічі має прегарне тіло й вельми аристократичні руки. Повернулася до Рима також Сильва, яку позавчора наш друг Музелларо спокусив шкурою пантери. Повернулася й Марія Фортуна, але вона посварилася з Карло де Соза, якого нині заступив Руджеро…

– Отже, сезон уже в розпалі?

– Цей рік почався рано, як ніколи, і для грішниць, і для непогрішних.

– А хто з непогрішних уже в Римі?

– Майже всі: Мочетто, Віті, обидві Дадді, Мічільяно, Міано, Маса д’Альбе, Луколі…

– Луколі я щойно бачив із вікна. Вона правила кіньми. Бачив також твою кузину з Віті.

– Моя кузина перебуватиме тут лише до завтра. Тоді повернеться у Фраскаті. У середу вона дасть великий бенкет на віллі, щось подібне до вечірки в саду, у стилі княгині ді Саган. Там не вимагатимуть строгих костюмів, але всі дами будуть у капелюхах Людовіка ХV або Директорії. Ми туди підемо.

– Ти тепер нікуди не поїдеш із Рима, це правда? – запитав Ґриміті у Спереллі.

– Я тут залишатимуся до початку листопада. Потім на два тижні поїду до Франції, щоб придбати коней. І повернуся сюди в кінці місяця.

– До речі, Леонетто Ланца продає Кампоморто, – повідомив Людовіко. – Ти його знаєш. Чудовий кінь і справжній скакун. Він би тобі згодився.

– За скільки він його продає?

– За п’ятнадцять тисяч.

– Побачимо.

– Леонетто близький до одруження. Цього року він заручився в Е-ле-Бен із Джинозою.

– Ми забули тобі сказати, – втрутився до розмови Музелларо, – що ґалеаццо Сечінаро вітає тебе. Ми повернулися разом. Якби тобі розповісти про подвиги ґалеаццо протягом подорожі! Нині він у Палермо, а до Рима приїде в січні.

– Тебе вітає також Джино Боммінако, – додав Барбарізі.

– Ха-ха! – вигукнув дюк сміючись. – Андреа, ти повинен примусити Джино розповісти тобі про свою пригоду з Джулією Мочетто… Я гадаю, ти зміг би також розповісти нам дещо…

Людовіко теж засміявся.

– Я знаю, – сказав Джуліо Музелларо, – ти витинав неймовірні штуки. Вітаю.

– Розкажіть же мені про пригоду Джино, – із цікавістю попрохав Андреа.

– Ти мусиш послухати Джино, аби посміятися. Ти знаєш, яка в нього міміка. Треба бачити його обличчя, коли він досягає кульмінаційного моменту. Це шедевр!

– Я послухаю і його, – стояв на своєму Андреа, – але прошу тебе, скажи мені принаймні, про що йдеться?

– Ну якщо в двох словах… – погодився Руджеро Ґриміті, поставивши на стіл філіжанку й наготувавшись розповісти історію без вагань і без стриму, з тією приголомшливою легкістю, з якою юнаки з вищого світу розповідають про гріхи своїх та чужих дам, котрі кохаються з іншими. – Минулої весни (не знаю, чи ти це помітив) Джино палко упадав за донною Джулією, ні від кого не приховуючи своїх намірів. Донна Джулія була готова капітулювати. А Джино, за своїм звичаєм, палахкотів як вогонь. З’явилась і нагода. Джованні Мочетто поїхав до Флоренції, щоб продати своїх хирлявих коней на ринку в Гашіне. Одного звичайного вечора, в середу, Джино вирішив, що велика мить настала, і став чекати, коли всі один за одним розійдуться, салон залишиться порожнім, і він нарешті залишиться на самоті з нею…

– Атож, – урвав його Барбарізі, – тепер треба було б послухати самого Боммінако. Тут він незрівнянний. Треба послухати, як своїм неаполітанським діалектом він описує обставини, аналізує свій стан, а потім відтворює психологічний і, за його висловом, фізіологічний момент. Це неймовірно кумедно.

– Так от, – провадив Руджеро, – після прелюдії, про яку ти почуєш із його власних уст, в еротичному розслабленні й збудженні, у самому кінці вечора він опустився навколішки перед донною Джулією, яка сиділа в дуже низькому кріслі, «наповненому співучастю». Донна Джулія уже йшла на дно в солодкому морі втіхи, слабко захищаючись; а руки Джино ставали дедалі зухвалішими, тоді як у неї вихоплювалося зітхання цілковитої покори… Гай-гай, у хвилину найвищої зухвалості руки його раптом відсмикнулися, неначе