Читати книгу - "Сповідь"

class="p1">Одного разу він брав участь у консиліумі разом з іншими лікарями; одного з них, постійного лікаря хворого, було викликано з Ансі. Цей молодий хлопець, ще зовсім неотесаний, наважився не погодитися з думкою королівського медика. Останній замість відповісти йому запитав, коли той думає їхати додому, якою дорогою і в якому екіпажі. Молодий лікар, задовольнивши його цікавість, у свою чергу запитав, чим він може бути йому корисний. «Нічим, нічим, – відповів Ґроссі, – я тільки хочу, коли ви їхатимете, стояти коло вікна, щоб мати втіху бачити осла верхи на коні».

Він був настільки ж скупий, наскільки багатий і грубий. Якось один з його друзів хотів позичити у нього грошей під гарний відсоток. «Друже мій, – сказав Ґроссі, потискуючи йому руку і скрегочучи зубами, – якби святий Петро зійшов з неба, щоб позичити у мене десять пістолів, і запропонував мені в заставу Святу Трійцю, я все-таки не позичив би йому цих грошей».

Іншим разом його запросили на обід до графа Пікона, губернатора Савойї, дуже благочестивої людини. Він приїхав раніше призначеної години; його превосходительство, який саме читав молитви, перебираючи чотки, запропонував йому таку саму розвагу. Не знаючи, що відповісти, Ґроссі скорчив жахливу гримасу і став навколішки. Його терпіння вистачило лише на дві «Ave», після чого він рвучко підхопився, узяв свій ціпок і, ні слова не кажучи, пішов. Граф Пікон побіг за ним, вигукуючи: «Пане Ґроссі! Пане Ґроссі! Зачекайте, у мене смажиться на рожні чудова куріпка!». – «Пане граф, – відповів Ґроссі, обернувшись, – якщо ви навіть подасте мені смаженого янгола, я все одно не залишусь!»

Ось який був пан головний лікар Ґроссі, якого матуся задумала приручити, – і врешті-решт добилася свого. Незважаючи на страшенну зайнятість, він почав часто бувати у неї, подружився з Ане, оцінив його знання і говорив про нього з повагою і навіть, чого не можна було сподіватися від такого ведмедя, поводився з ним перебільшено шанобливо, щоб стерти в ньому спогади про його колишнє становище. Хоча Ане вже не був у ролі слуги, всі знали, що раніше він був слугою, і знадобився приклад і авторитет пана головного лікаря, щоб змусити й інших поводитися з ним так, як вони не поводились би з іншим. У своєму чорному костюмі і ретельно розчесаній перуці, зі своїми пристойними і серйозними манерами триматися, зі своїми досить широкими знаннями в медицині й ботаніці, Клод Ане, за підтримки декана факультету, міг би небезпідставно розраховувати на успіх на посаді доглядача королівського ботанічного саду, якби проектована установа перетворилася на реальність. І справді, Ґроссі схвалив цей план, прийняв його і чекав тільки слушного моменту, щоб запропонувати його при дворі, як тільки закінчення воєнних дій дозволить подумати про речі, корисні для миру, і вивільнить кошти, необхідні для їх здійснення.

Але цей проект, здійснення якого, напевно, навернуло б мене до занять ботанікою, для якої я, здається, і створений, не вдався через одну з тих випадковостей, які нерідко руйнують навіть найпрекрасніші задуми. Мені призначено було мало-помалу випити чашу людських страждань. Можна подумати, що Провидіння, закликавши мене до цих великих випробувань, само усувало з мого шляху все, що могло перешкодити мені пройти через них. Одного разу Ане пішов у гори на пошуки якоїсь рідкісної рослини для потреб пана Ґроссі, застудився і захворів на плеврит, від якого не врятувала його і згадана рослина, хоча, як кажуть, вона допомагає саме від цієї хвороби. Незважаючи на все мистецтво Ґроссі, який, безперечно, був досвідченим лікарем, і незважаючи на наш ретельний догляд, ніщо не змогло врятувати нещасного, і через п’ять днів він помер на наших руках після жорстокої агонії. Ось так я втратив найвірнішого свого друга, гідну і рідкісну людину, для якої природа замінила виховання. У рабському становищі він виростив у собі всі чесноти великих людей, і, можливо, йому не вистачило тільки довголіття й належного становища в суспільстві, аби весь світ визнав його великим.

Наступного дня після його кончини я з найглибшим, найщирішим смутком говорив про нього з матусею. І раптом посеред бесіди у мене з’явилася ница і негідна думка, що тепер мені дістануться його речі і, головне, його чудовий чорний фрак, який мені так подобався. Я подумав про це, а отже, і висловив свою думку, тому що при ній думати і говорити означало одне й те саме. Ніщо не змусило її так відчути втрату, як це підле, нице зауваження, оскільки покійний відзначався винятковою безкорисливістю і шляхетністю душі. Бідолашна жінка, нічого мені не відповівши, відвернулася і заплакала. Милі, дорогоцінні сльози! Я зрозумів їх, вони пролилися цілком у моє серце і змили з нього останні сліди низького і ганебного почуття. Ніколи більше воно не закрадалося мені в душу.

Ця втрата не лише заподіяла матусі горе, а й завдала матеріального збитку. Відтоді справи її почали все більше занепадати. Ане був точний і акуратний, він підтримував лад у будинку своєї пані. Всі побоювалися його пильного ока і не розкрадали її добро. Матуся й сама боялася його контролю і стримувала своє марнотратство. Їй не досить було його прихильності, вона хотіла зберегти його повагу і уникнути справедливих докорів, які він насмілювався робити їй іноді, кажучи, що вона марнує не тільки свої, а й чужі гроші. Я думав і говорив те саме, але не мав на матусю такого впливу, як він, і мої слова не діяли на неї так, як його зауваження. Коли Ане не стало, мені довелося посісти його місце, хоча я не мав ні його здібностей, ні схильностей і погано виконував свої обов’язки. Я був недостатньо дбайливий і надто боязкий, весь час бурмочучи про себе, я дозволяв усьому в будинку йти абияк. До того ж, маючи таку саму довіру, як Ане, я не здобувся на його авторитет. Я бачив безлад, зітхав, скаржився, але ніхто на мене не зважав. Я був дуже молодий і гарячий, щоб мати право бути розсудливим, і, коли брав на себе роль наставника, матуся лагідно плескала мене по щоці, називала своїм маленьким Ментором і примушувала повертатися до ролі, яка мені більш пасувала.

Глибоке передчуття біди, до якої рано чи пізно неминуче повинні були призвести її непомірні витрати, справляло на мене враження тим сильніше, що, ставши її економом, я сам міг судити про невідповідність доходів і витрат. Саме в цей час у мені почала з’являтися схильність до скупості. Я завжди бував до безглуздого щедрий лише вряди-годи, але ніколи особливо не