read-books.club » Бойовики » Тривожний місяць вересень 📚 - Українською

Читати книгу - "Тривожний місяць вересень"

236
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Тривожний місяць вересень" автора Віктор Васильович Смирнов. Жанр книги: Бойовики / Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 67 68 69 ... 88
Перейти на сторінку:
Варвари правдиве. Колишній поліцай не пішов би на риск без контрольної перевірки. Отже, бандюги мали пропустити нашого посланця, тобто мене, до Сагайдачного. Усе це випливало із правил гри, проте правила були задумані нами, а не Горілим. І Глумський сказав:

— Так-так…

Накрапав дрібний дощ. Усе довкола дзвеніло від мряки, листя опадало на мокру землю. Похилилися золоті шари в палісадниках, густо посипалося листя в садах, порожньо й незатишно стало за хатами, на городах, і гостро відчувалося, що, крім оцих побілених, укритих соломою глиняних коробочок, які зберігали тепло й затишок, на багато верст навкруг дико, безлюдно, холодно. Знову хтось затужив у Семеренкових. Я пізнав голос Серафими.

— Так-так, — повторив Глумський. — А може, я з’їжджу в Грушевий?

— Ні. Поговорити із Сагайдачним повинен я.

Глумський кивнув, згоджуючись. Він знав, що ми з старим у дружніх стосунках. І завдання переді мною стояло нелегке.

— А потім тобі їхати в Ожин! — Глумський зітхнув і без будь-якого, здавалося б, зв’язку з попереднім запитав: — Слухай, як тепер Антоніна буде, га? Сама? Нехай живе у мене… Нас із старою тільки двоє, хата в селі не найгірша, їй буде добре. Негоже людині бути самій — в старину правду казали. Вона тепер сирота. Нема долі гіршої: «Чи йти в люди жити, чи дома журитись…»

Для голови це була дивна мова. Довга і поетично схвильована. Я з подивом глянув на нього. Наїжившись, втягнувши голову в плечі, Глумський стояв переді мною, наче мудрий старий дятел.

— А чому б їй не в мене жити? — запитав я. — Деякі підстави є.

— Ти людина молода, вільна. Мало що…

— Знову за рибу гроші! — вигукнув я.

Здається, можна було закінчити обговорення цієї теми, але голова, затято й твердо дотримуючись якоїсь, поки що не зрозумілої мені думки, що світилася в його прищулених очицях, спитав, як-то кажуть, в лоб:

— А якщо дитина?

Тут була чітка і твереза селянська логіка. Ночував — тож і поміркуй, які можуть бути наслідки.

— Якщо дитина, будемо виховувати, — сказав я і набундючився, відчувши себе справжнім мужчиною. — Все ясно?

— Серафима вже стара. Та й хата ваша бідна, — сказав Глумський. — Сам поміркуй.

Аж тепер я здогадався. Я навіть сплеснув руками й присів.

— Слухай, Глумський, ти що, ховати мене зібрався, чи що?

Мені став зрозумілий цей дальній приціл і вперта думка, яка міцно засіла в його пришпиленій прямо до плечей, без посередництва шиї, голові. Гарне кіно дивився зараз наш голова — як мій холодний труп кладуть на Гавриловому горбі, а Антоніна невісткою-вдовою входить в оселю Глумського, і вони з своєю старою бавлять онука…

— Голово, ти завжди так далеко вперед дивишся?

— Нічого зуби скалити, — озвався Глумський.

Хотів я йому дещо сказати, як ото Серафима, але стримався. Згадав хлопчака, який кинув у німецьких автоматників гранату без запалу. Більше дітей у Глумського не було. Він був разом за трьох синів, рославий Тарас.

— Гаразд, — мовив я. — Вибачте.

— Ти не тільки про себе думай, дивися вперед, — буркнув голова. — У тебе багато неприємних шансів. Адже в Ожин після відвідин Сагайдачного тобі їхати?

— Мені. Гупана вмовити не так просто.

— Ото ж то. Думаєш, вони не перекриють дороги? Дурненькі?

Він, Глумський, міркував тверезо, заперечити було важко. Я виїхав би в Ожин негайно, поки записка, що лежала у Гнатовій ватянці, не потрапила за адресою. Але як у Гупана вимагати людей, не переговоривши спершу з Сагайдачним? Мені в цьому розкладі випадали дві далекі дороги.

— Постараюся вижити, — сказав я Глумському.

— Так-то воно так… А думати й про інших треба. Ти не один на землі.

Він ще більше насупився. Куртка його промокла наскрізь. Краплі всотувалися в неї, мов у промокальний папір. Після нашого повзання по кар’єру сукно набуло рожевуватого відтінку.

— Ти поміркуй, — озвався він.

Мабуть, він не був би головою, якби не вмів зазирати далеко. Але я не хотів думати про смерть. Той, кого охоплювали похмурі передчуття, бився оглядаючись. А коли починаєш берегти себе в бою, то напевне дістанеш кулю. Усе це були фронтові істини, які я привіз у Глухарку в готовому вигляді, перевірені досвідом тисяч людей.

— Я подумаю, — пообіцяв я. — Але помирати не буду.

— Дай боже.

…От уже ніколи не думав про дітей. Не знаходив у собі батьківських почуттів. Ну що приємного в пелюшках і крикові? Лисі вони чогось, ті немовлята, очі безтямні, брови поросячі, і завжди вони то слину пускають, то мочаться, і при цьому вигляд у них такий серйозний, мов у боввана, ще й очі вирячені. І чому цим добром так захоплюються жінки? Але якби у нас з Антоніною… Слово честі, ця думка була мені приємна. Мабуть, про дітей починаєш думати тільки тоді, коли полюбиш їхню майбутню матір: ще одне відкриття, яке я зробив за останні дні в Глухарці. Скільки відкриттів! Жити було варто, факт.

Коли я йшов, то відчував на своїй спині впертий погляд голови. По-моєму, він і досі приміряв до майбутнього думку про внука. Цебто про мого сина, який міг залишитися сиротою.

6.

За роки війни в Глухарці навчилися швидко, не по-сільському, а по-військовому, по-фронтовому ховати вбитих. Без нічних посиденьок і довгих обрядів. То бомбардування, то поліцаї а обшуком, то продовольчі реквізиції на користь «доблесних німецьких військ»… А тепер, коли все повинно було заспокоїтися, бандери під боком. Хтозна, коли знову наскочать, не встигнеш і з похороном.

Десь опівдні на Гавриловому горбі було викопано дві ями, і Лебідка потягла по обсадженій плакучими вербами дорозі воза із трунами, наспіх збитими з грубих дощок-самопилок. Слідом ступали під дощем глухарчани — хто рогожиною накрився, хто німецьким шурхотливим маскхалатом, а хто в чому прийшлося: в шинелі або ватянці, одежині на всяку погоду. Я тримався позаду. Не хотілося заважати процесії з своїм кулеметом. Рядом з Антоніною, взявши її за руку, йшла Серафима.

Маляс, озираючись на мене, шепотів своїй жінці:

— Чула? На гончарні два мішки грошей викопали… Он чого «зелені» копирсалися! Копирсалися, а не знайшли. А Глумський викопав!

Малясиха йойкала, розводила короткими ручками, штовхала Маляса в бік і теж оглядалася, немовби вимагаючи від мене підтвердження чутки. Зрідка у низці намоклих людей мелькав Варварин жакетик. Ми вирішили відпустити її на похорон, щоб ні в кого не виникло непотрібних запитань. Недалечко од Варвари йшов Попеленко з автоматом. Валерик, тримаючи в руці безкозирку, ступав за возом. Часом він відшукував поглядом Варвару. Може, шукав співчуття?

До кладовища Кривендиху й Семеренкова везли на одному возі, рядком; смерть ніби поріднила їх —

1 ... 67 68 69 ... 88
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тривожний місяць вересень», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Тривожний місяць вересень» жанру - Бойовики / Сучасна проза:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Тривожний місяць вересень"