read-books.club » Пригодницькі книги » Сонячний Птах 📚 - Українською

Читати книгу - "Сонячний Птах"

212
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Сонячний Птах" автора Вілбур Сміт. Жанр книги: Пригодницькі книги / Сучасна проза / Бойовики / Наука, Освіта. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 67 68 69 ... 173
Перейти на сторінку:
серце розкрилося йому назустріч.

– Рале, – сказав я, – дай мені, будь ласка, твій кисет із тютюном.

Ми сиділи втрьох того полудня під верблюжою колючкою й розмовляли. Розмова в первісній Африці – то справжнє мистецтво з неперевершеними ритуалами запитань і відповідей, і минуло чимало часу, перш ніж Ксаї дійшов до теми, яку він прийшов обговорити.

– Чи Сонячний Птах пам’ятає Воду-під-Скелями там, де ми вбили слона?

Сонячний Птах пам’ятав її добре.

– Чи Сонячний Птах пам’ятає маленькі дірки, що їх білі привиди видовбали у скелі?

Сонячний Птах ніколи їх не забуде.

– Ті дірки дуже сподобалися Сонячний Птахові та велетню із золотим волоссям, хіба ні?

Вони справді йому сподобалися.

– Від того дня я дивився свіжими очима на скелі, в яких я полював. Чи не хотів би Сонячний Птах відвідати ще одне місце, де є багато таких дірок?

– Ще б пак не хотів!

– Я відведу тебе туди, – пообіцяв Ксаї.

– А я дам тобі стільки тютюну, скільки ти зможеш підняти й забрати із собою, – пообіцяв я йому натомість, і ми радісно подивились один на одного.

– А чи далеко те місце? – запитав я, і він почав пояснювати мені.

Воно за «великим дротом», сказав він. Це загорожа завдовжки в триста миль понад кордоном Родезії, яку поставили, щоб не допускати переходу диких звірів через кордон, бо вони можуть бути переносниками захворювання ніг та рота. Отже, нам буде потрібен дозвіл від родезійців, а коли Ксаї описав мені детальніше ту місцевість, яка, схоже, розташована дуже близько до річки Замбезі, що в тому місці є кордоном із Замбією, то я зрозумів, що мені доведеться говорити з Лореном, бо тільки він зможе роздобути дозвіл на експедицію. Там вочевидь була зона активності терористів.

Ксаї відмовився піти зі мною в табір, де було повно його традиційних ворогів банту. Натомість ми домовилися зустрітися через три дні біля верблюжої колючки, як Ксаї налагодить систему своїх сіток для полювання.

Мені пощастило того ж таки вечора сконтактуватися з Лореном, який повернувся годину тому з Мадагаскару.

– Що там у тебе сталося, Бене? – прогримів його голос у радіо, долаючи атмосферні перешкоди.

– Нічого поганого не сталося, Ло. Твій маленький друг, бушмен, знайшов ще одне місце, де в давнину добували золото. Він із радістю приведе мене туди.

– Це просто чудово, Бене. Слонова шахта вже працює, і результати дуже добрі, можу похвалитися.

– Існує лише одна проблема, Ло. Це місце в Родезії, за дротяною загорожею.

– Це не проблема, Бене. Я її залагоджу.

І наступного вечора ми говорили знову.

– Експедицію призначено на понеділок, наступного тижня. Вони виділяють родезійський поліційний ескорт, який зустріне нас біля прикордонних воріт Панда Матенґа.

– Нас? – перепитав я.

– Я приїду на кілька днів, Бене. Просто не міг утриматися від спокуси. Ти забереш бушмена й приїдеш у лендровері до Панда Матенґа. Я прилечу в гелікоптері з Булавайо. Побачимося там. У понеділок наступного тижня вранці, гаразд?

Командиром поліційного ескорту був один із тих дужих хлопчакуватих молодих родезійців із бездоганними манерами й виразом спокійної компетентності, які вселяють мені глибоку довіру. Він був помічником інспектора поліції і мав під своєю командою сержанта й п’ятьох констеблів. Його звання та склад ескорту дав мені приблизне уявлення про той рівень, на якому Лорен просив підтримки й співпраці.

Ми мали два лендровери, обидва з кулеметами середнього розміру, встановленими на капоті, а озброєння поліційного підрозділу було переконливим, як і слід сподіватися на кордоні країни, де відбуваються безперервні сутички з терористами, що проникають сюди з півночі.

– Докторе Кейзин. – Інспектор віддав мені честь, і ми потиснули один одному руки. – Моє прізвище Макдоналд. Алестер Макдоналд. Ви дозволите відрекомендувати моїх людей?

Вони належали до племені матабеле, усі вони. Великі, з місячними обличчями нащадки воїнів Чака, що воювали із зулусами, яких привів сюди сто п’ятдесят років тому вождь-ренегат Мзіліказі. Усі вдягнені в камуфляжні робочі однострої з м’якими капелюхами, які зручно носити в джунглях, вони стояли, виструнчившись в один ряд, коли Макдоналд почав знайомити мене з ними.

– Це сержант Ндабука.

А коли я відрекомендувався, показавши, що вільно володію матабеле, їхні суворі обличчя осяяли усмішки.

Ксаї вочевидь почувався дуже скуто в цій компанії. Він тримався біля моїх ніг, наче цуценя.

– А чи знаєте ви, докторе, що існує польовий наказ, відданий поліції Британської Південної Африки, який досі не скасований, – сказав мені Макдоналд, із цікавістю дивлячись на Ксаї. – У тому наказі говориться, що слід розстрілювати всіх бушменів на місці. Це перший із них, який мені зустрівся. Бідолашні малюки.

– Так.

Мені доводилося чути про той наказ, що нині цитувався зі сміхом, але він точно віддзеркалював ставлення європейців до тубільної людності Африки в минулому столітті. То були часи великих полювань на бушменів, коли збиралися сотні вершників, щоб полювати й убивати маленьких жовтошкірих ельфів, так ніби це небезпечні хижі звірі.

Білі й чорні полювали на них, не знаючи жалю. Жорстокостей, учинених проти них, не перелічити. Їх стріляли й протикали списами, а було й гірше. У 1869 році вождь Хама запросив ціле плем’я, щоб відсвяткувати замирення, й, коли вони посідали за стіл, відклавши зброю, їх схопили. Вождь особисто спостерігав за тортурами, яким їх піддавали. Останній із бушменів помер на четвертий день. Тож не було нічого дивного в тому, що Ксаї, який знав цю історію, не відходив від мене далі, ніж на відстань простягненої руки, й дивився на незнайомців-велетнів переляканими китайськими оченятами.

Я приблизно пояснив Макдоналду, куди ми хочемо дістатися, показавши місцевість на мапі з тією точністю, з якою міг зрозуміти мій опис Ксаї, й інспектор спохмурнів. Він відколупав від носа клапоть спаленої сонцем шкіри, перш ніж відповісти.

– Це не дуже добра місцевість, докторе.

І відійшов поговорити зі своїми людьми.

Була вже середина дня, коли гелікоптер із брязкотом з’явився над вершинами дерев із південного сходу. Лорен із сумкою в руках вистрибнув із кабіни.

– Пробач, Бене, що я запізнився. Мені треба було дочекатися телефонного дзвінка з Нью-Йорка.

Підійшов Макдоналд і доторкнувся рукою до краєчка свого капелюха.

– Доброго дня, сер. – Його ставлення було дуже шанобливим. – Прем’єр-міністр просив мене передати вам свої привітання, містере Стервесант, і я віддаю себе у ваше розпорядження.

Ми покинули дорогу і їхали, поки досягли скотарської місцевості поблизу Тете, потім звернули на північ, у напрямку до Замбезі. Макдоналд їхав у першому лендровері з водієм і солдатом, який сидів за кулеметом. Ми їхали за ним, Лорен вів машину, а ще один солдат сидів із кулеметом

1 ... 67 68 69 ... 173
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сонячний Птах», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сонячний Птах"