Читати книгу - "Сонячний Птах"

бачу наскрізь твій план. Ти хочеш зібрати всіх своїх критиків та ворогів разом у священних стінах Королівського географічного товариства й зіграти роль археологічного Аль Капоне, влаштувавши їм різанину у Варфоломієву ніч науки. Якщо висловитися жаргоном, то ти хочеш відшмагати їхні зади. Чи не так, хлопче?

Я почервонів, зрозумівши що мої плани стали відомі всім.

– Ну, знаєш… – Потім я по-дурному посміхнувся й кивнув головою. – Думаю, приблизно ти відгадав мої наміри, Ло.

– Мені подобається. – Саллі захоплено заплескала в долоні. – Ми складемо список запрошених.

– Ми все зробимо як годиться, – пообіцяв Лорен. – Ми купимо для них авіаквитки першого класу й поселимо їх у «Дорчестері». Ми влаштуємо для них ланч із шампанським, щоб приспати їхню пильність, а потім напустимо на них Бена й Елдриджа, як зграю скажених вовків. – Він цілком увійшов у мій задум й обернувся до Елдриджа: – Скільки треба буде часу, щоб це влаштувати?

– Кожна пропозиція має спершу бути затверджена радою. Ми повинні дати їм якесь уявлення про наш робочий план, але, звичайно, ваша пропозиція оплатити витрати зробить справу набагато простішою. Я зможу окремо переконати кількох членів ради. – Елдриджу дуже сподобався мій задум. Людину науки опановує якесь спотворене збудження, коли їй надають змогу професійно знищити своїх ворогів. – Я думаю, ми зможемо організувати наш симпозіум на квітень.

– На перше квітня, – запропонував я.

– Чудова думка, – засміявся Лорен.

– Ми неодмінно повинні запросити Вілфреда Снелла, – попросила Саллі благальним голосом.

– Він буде одним із найперших у списку, – пообіцяв я.

– І того слизького малого Роджерса.

– І Де Валлоса.

Ми ще втішалися, складаючи свої плани, коли сіли, щоб поїсти дикого фазана, приправленого вогненним карі, що, як я сподівався, зробить ніч прохолодною. До страви було подано кілька глеків із холодним бочковим пивом, і наша перекуска перетворилася на святковий обід. Ми ще обговорювали, як заженемо в глухий кут своїх наукових ворогів і детально планували нашу сутичку з ними, коли Саллі несподівано обернулася до Гіларі, яка спокійно сиділа поруч зі мною.

– Ви повинні пробачити нас, місіс Стервесант. Наша розмова має бути для вас неймовірно занудною. Думаю, жодне слово з неї не має для вас ніякого сенсу.

Голос Саллі був медовим і співчутливим. Я здивувався не менше, ніж Гіларі, бо достатньо розуміюся на потаємній мові жінок, щоб сприйняти цю фразу Саллі як відверте оголошення війни. Я мав надію, що помилився, але через п’ять хвилин Саллі атакувала знову.

– Певно, ви неабияк страждаєте від спеки та від примітивних умов побуту, які ми маємо тут, місіс Стервесант. Така погода не сприяє вашим тенісним партіям, чи не так?

Вона сказала це таким тоном, ніби теніс був способом гаяти час для зіпсованої й марнославної дівулі, від якої суспільству нема ніякої користі. Але на цей час Гіларі наготувалася до оборони і з янгольським обличчям та голосом не менш медоточивим, ніж голос Саллі, пішла в нищівну контратаку:

– Я переконана, що погода й справді може завдати чималої шкоди, а надто якщо ти давно тут живеш. Жарке сонце не вельми сприятливе для жіночої шкіри, хіба не так? І ви ще маєте хворобливий вигляд після вашого головного болю. Ми дуже турбувалися за вас. Сподіваюся, тепер ви почуваєтеся краще.

Саллі зрозуміла, що попри лагідний, як у черниці, вигляд, Гіларі достойний супротивник для її агресивних атак. І змінила тактику. Свою головну увагу вона спрямувала тепер на Лорена, сміючись на кожне його слово й не відриваючи погляду від його обличчя. Перед такою тактикою Гіларі була безпорадна. Схоже, я був єдиним чоловіком у всій компанії, який спостерігав за цим поєдинком, що набирав гостроти, але я сидів мовчки, намагаючись зрозуміти, про що ж, власне, йдеться, аж поки Гіларі виклала свій головний козир.

– Лорене, любий, сьогодні був надто клопітний і наповнений збудженням день. Відведи мене до ліжка, будь ласка.

Вона покинула поле битви, спершись на руку Лорена, й усупереч собі я мусив визнати, що моя Саллі дістала те, чого заслуговувала.

Я прокинувся з відчуттям, що в моїй спальні хтось є, й напружився, готовий до оборони, але спершу я непомітно обернув голову й подивився на двері. Вони були відчинені. Місячне світло надворі було яскраве й прозоре. У дверях стояла Саллі.

Тонка нічна сорочка не приховувала чудових обрисів її голого тіла, що проступали на тлі місячного світла. Довгі ноги, широкі стегна, тонка талія й опуклі груди, довга шия газелі й граційно нахилена голова.

– Бене! – ніжним голосом покликала вона.

– Так. – Я сів у ліжку, й вона підійшла до мене. – У чому річ, Саллі?

Замість відповіді вона поцілувала мене, розкривши уста й проникнувши в мій рот язиком. Я був опанований глибоким подивом, завмерши в її обіймах, а вона притулилася щокою до моєї щоки й нетерплячим уривчастим голосом прошепотіла:

– Кохай мене, Бене.

У цьому була якась помилка, розпачлива помилка. Я не відчував, щоб у мене пробудилося бажання, на мене лише накотилася хвиля теплого співчуття до неї.

– Чому, Сал? – запитав я. – Чому тепер?

– Бо я цього потребую, Бене.

– Ні, Саллі. Я не думаю, що ти цього потребуєш. Думаю, це остання річ у світі, яка потрібна тобі тепер.

І несподівано вона заплакала, великими, уривчастими, мовчазними риданнями. Вона плакала довго, а я підтримував її. Коли вона затихла, я поклав її на своє ліжко й накрив ковдрою.

– Я сучка, Бене, правда ж, я сучка? – прошепотіла вона й провалилася в сон.

Я не спав усю ніч, вартуючи над нею. Думаю, я знав тоді, що відбувається, але не хотів признатися собі в цьому.

За сніданком Лорен несподівано оголосив, що його родина негайно повертається до Йоганнесбурґа, а не залишається ще на один день, як він планував спочатку. Мені було важко приховати розчарування, і я запитав Лорена, яка причина примусила його змінити рішення, коли ми опинилися з ним наодинці. Він лише подивився на небо й роздратовано стенув плечима.

– Ти просто щасливий, що так і не одружився, Бене. О мій Господи – жінка!

Життя в Місячному місті повернулося до свого нормального ритму за тиждень. Рал і я продовжили пошук гробниць і могил, а інші напружено працювали із сувоями. Потім, коли Рал і я сиділи під жагучим полудневим сонцем, намагаючись заховатися в ріденькому затінку верблюжої колючки, маленька, схожа на ляльку, постать піднялася з трави майже під самими моїми ногами.

– Сонячний Пташе, – м’яко промовив Ксаї, – я мандрував багато днів, щоб погрітися в сонці твоєї присутності.

Він сказав мені навдивовижу гарний комплімент, і моє