Читати книгу - "Бібліотека душ"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Наступна зала була широка й відкрита, як лікарняна палата. Тут до стіни було прикуто ланцюгами двадцять чи більше ліжок, а на них лежали, прив’язані, дивні люди: дорослі й діти. Притомних серед них, здавалося, не було. З підошов їхніх ніг стирчали голки, й до пакетів, що поволі наповнювалися чорною рідиною, зміїлися трубки.
— Їх спустошують, — тремким голосом промовила Емма. — Витягають з них душі.
Я не хотів дивитися на їхні обличчя, але це було необхідно.
— Хто тут, хто тут, хто ви, — бурмотів я, поки ми квапливо ходили від ліжка до ліжка.
На власний сором, я сподівався, що серед цих нещасних не виявиться нікого з наших друзів. Але декількох ми все-таки впізнали. Меліну, дівчину з даром телекінезу. Блідих братів Джоела-і-Пітера, відокремлених один від одного, щоб більше не могли влаштувати руйнівного вибуху. Обличчя в них були спотворені, м’язи напружені, а кулаки вони стискали навіть уві сні, так, неначе їх мучили невимовні жахіття.
— Господи, — мовила Емма. — Вони намагаються боротися.
— Тоді допоможімо їм. — Я підійшов до Меліниного ліжка й обережно витяг з її стопи голку. Крихітна крапелька чорної рідини просочилася з рани. А за мить обличчя дівчини розслабилося.
— Здоров, — сказав голос десь із протилежного боку кімнати.
Ми розвернулися круто, мов вихор. У кутку сидів чоловік із кайданами на ногах. Скрутившись у клубок, він погойдувався і сміявся без усмішки; очі в нього були мов уламки чорної криги.
То його холодний сміх ми чули, коли він розлягався залами й проходив крізь стіни.
— Де тримають інших? — спитала Емма, опускаючись перед ним на коліна.
— Та ж вони всі тут! — відповів їй чоловік.
— Ні, інші, — заперечив я. — Їх має бути більше.
Той знову розсміявся, і від його подиху в повітрі зависали маленькі хмарки замерзлої пари, хоча це було дивно, бо в кімнаті не було холодно.
— Ви на них стоїте, — сказав реготун.
— Кажи зрозуміліше! — закричав на нього я, втрачаючи терпець. — У нас немає часу!
— Будь ласка, — слізно попросила його Емма. — Ми дивні. Ми прийшли вам допомогти, але спершу нам потрібно знайти своїх імбрин. У якій вони будівлі?
— Ви. Стоїте. На. Них, — дуже повільно повторив чоловік. — На них. — Струмінь крижаного повітря від його дихання холодив нам обличчя.
Та коли я вже збирався вхопити його й добряче потрусити, він здійняв руку й показав на щось поза нашими спинами. Розвернувшись, я помітив замасковану в кахляній підлозі ручку. І квадратний обрис ляди.
На них. У буквальному розумінні.
Ми підбігли до ручки, повернули її й підняли кришку люка. Униз у темряву спіраллю звивалися металеві сходи.
— А звідки нам знати, що ви не обманюєте? — засумнівалася Емма.
— Нізвідки, — відповів чоловік, і саме лише це було правдою.
— Спробуймо, — вирішив я. Зрештою, відступати нам не було куди, лишалося хіба що повернутися тим шляхом, яким ми сюди прийшли.
Змучений Еммин погляд перебіг зі сходів, що вели донизу, на ліжка довкола нас.
Я знав, про що вона думає, але вона навіть не спитала — часу на те, щоб обійти всі ліжка й від’єднувати всіх від трубок, не було.
Нам доведеться до них повернутися. Я лише сподівався, що на той час буде до чого повертатися.
* * *
Емма поставила ногу на металевий східець і стала спускатися в темну діру в підлозі. Перед тим, як піти за нею, я зустрівся поглядом із безумцем і приклав указівний палець до губ. Розплившись в усмішці, той повторив мій жест. Лишалося тільки сподіватися, що він зробив це серйозно. Невдовзі мали надійти вартові, і якщо він триматиме рота на замку, то, може, вони не полізуть за нами в люк. Я рушив униз сходами й зачинив над нами ляду.
Попритулявшись одне до одного на верхівці вузького циліндра гвинтових сходів, ми з Еммою подивилися вниз. Наші очі помалу пристосовувалися до переходу між яскраво освітленою кімнатою вгорі й темрявою, що панувала в цій майже неосвітлюваній темниці зі стінами з грубого каменю.
Емма взяла мене за руку й прошепотіла на вухо:
— Камери.
Вона показала пальцем. Потроху вигляд увиразнився, і я побачив ґрати тюремної камери.
Ми, скрадаючись, пішли униз сходами. Мало-помалу очам відкривався простір: ми опинилися на краю довгого підземного коридору, вздовж якого тяглися камери. І хоча ми не бачили, хто в них сидів, та в мені раптом стрепенулася надія. Так, це було воно — те місце, яке ми сподівалися знайти.
Та раптово в коридорі загупали чоботи. Мене прошила хвиля адреналіну. Камери стеріг вартовий, з рушницею через плече і пістолетом у кобурі. Поки що він нас не бачив, але побачить, будь-якої миті побачить. Ми вже задалеко відійшли від люка, щоб порятуватися втечею через нього, і ще занадто високо над поверхнею землі, щоб легко зістрибнути й прийняти бій, тому ми присіли навпочіпки і, зіщулившись, відхилилися назад, сподіваючись на те, що веретеноподібні поручні сходів зможуть нас сховати.
Але це було неможливо. Ми опинилися майже на рівні його очей. Від нас його відділяло двадцять кроків. П’ятнадцять. Треба було терміново щось робити.
Отож я й зробив.
Підвівся й пішов донизу сходами. Помітив він мене, звісно, одразу, але не встиг ще добре роздивитися, як я заговорив. Голосно і владно в нього запитав:
— Ви не чули сигналу тривоги? Чому ви не надворі, де всі повинні захищати мур?
На той час, коли до нього дійшло, що я не та людина, чиїм наказам він повинен підкорюватись, я був уже на підлозі; а коли він потягнувся до пістолета, я вже подолав половину відстані, що нас розділяла, кулею несучись на нього, наче квотербек в американському футболі. Я врізався в нього плечем тієї ж миті, як він натиснув на гачок. Прогримів постріл, куля зрикошетила десь у мене за спиною. Ми розтягнулися на землі. Я зробив одну помилку: спробував завадити йому вистрелити ще раз, одночасно намагаючись «показати палець» (тепер він був у мене, схований глибоко в правій кишені). Для того, щоб виконати обидва ці трюки, в мене не вистачило кінцівок, тож вартовий
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бібліотека душ», після закриття браузера.